Ліліана ГЕНТОШ

ЛИСТИ СИМОНА ПЕТЛЮРИ ДО
ГРАФА МИХАЙЛА ТИШКЕВИЧА

Наведені нижче листи Симона Петлюри є частиною його ділової кореспонденції, адресованої голові української дипломатичної місії в Парижі – графу Михайлові Тишкевичу[1]. Листи датовані вереснем 1919 – лютим 1920 р. У цей складний час уряд УНР та його дипломатичний корпус намагались добитися політичного визнання Української Народної Республіки та зняття блокади її країнами Антанти, вели пошук нових зовнішньополітичних союзників, матеріальної та військової підтримки для молодої Української держави, яка перебувала в кільці фронтів, у стані повної економічної розрухи. Саме в ці місяці розпочинаються активні контакти з керівництвом польської держави, викристалізовується план майбутнього союзу, йде активна оцінка слабких сторін противника і союзу з Польщею та можливих майбутніх військово-політичних здобутків. Для Петлюри, тогочасного лідера УНР, характерна була проантантська позиція, її підґрунтям була традиційно надмірна ідеалізація Заходу прогресивною інтелігенцією Східної Європи. Лідери Директорії, що взяли на озброєння західні ідеї лібералізму, соціалізму, націоналізму та концепцію прав людини, не могли передбачити ворожості і нерозуміння в тих силах, які вони ідеалізували[2]. Сам Петлюра, відставки якого домагались представники Антанти, був ув'язнений в часи Гетьманату за свої проантантські погляди і ніколи не покидав зусиль знайти порозуміння з урядами країн Антанти.

Ці листи проливають світло на бачення лідером УНР зовнішньо- і внутрішньополітичної ситуації в Україні кінця 1919 – початку 1920 pp. Відібрані для публікації три листи є частиною збірки листів Петлюри у фонді графа Михайла Тишкевича в Центральному державному історичному архіві України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), яка складається з восьми листів і однієї телеграми[3]. Ці документи потрапили до ЦДІА України у Львові з архівної збірки Українського Національного музею у Львові, куди їх передав за два тижні до своєї смерті (3 серпня 1930 р.) граф Михайло Тишкевич.

Про Михайла Тишкевича до недавнього часу з відомих причин не згадувалось, а в роки громадської та дипломатичної активності графа його особа також викликала далеко не однакову реакцію в українських суспільно-політичних колах.

Граф Михайло Тишкевич народився 20 квітня 1857 p.[4] y селі Андрушівці Липовецького повіту Київської губернії. Походив з відомої шляхетської родини, яка отримала грамоти на володіння великими земельними маєтностями на Київщині та Поділлі від князя Свидригайла в XV ст. З цієї родини походив києво-печерський архімандрит Іван Тишкевич, відомий тим, що відбудував у XV ст. знищену татарами Лавру. Михайло Тишкевич був нащадком Василя Тишкевича, підляського воєводи в часи Люблінської унії (1569), а по жіночій лінії – князя Костянтина Острозького (1526-1608). Серед його предків були відомий діяч львівської Ставропігії Федір Тишкевич, Лев Криштоф Тишкевич, чернігівський воєвода, який у 1659 р. заснував Тишовецьку конфедерацію. Дід графа Михайла, Генрик Тишкевич, 30 років був маршалком Київського воєводства[5]. Нащадок старого українського роду, Михайло Тишкевич був одним з перших аристократів-хлопоманів, який зважився розірвати зв'язки з ополяченою ріднею і ще в молодості навернувся до своїх українських коренів. Це юнацьке захоплення українськістю наклало відбиток на все його життя, мистецьку, наукову та суспільно-політичну діяльність. Як художник М.Тишкевич (користав з псевдоніма маляр Каленик) віддавав перевагу історичній та народно-побутовій тематиці. Ці мистецькі зацікавлення проявились у нього ще під час студій у Петербурзькій академії мистецтв. Перебуваючи більше часу за кордоном, М.Тишкевич не брав безпосередньої участі в українському мистецькому русі. Однак, коли група українських митців та діячів культури молодшого покоління (художники Василь Кричевський, Фотій Красицький, Петро Холод­ний, археолог Микола Біляшівський, поет Олександр Олесь) організувала першу ретроспективну виставку українського мистецтва в Києві 1911 р.[6], граф Тишкевич підтримав саму ідею проведення таких ретроспектив і дав на виставку свою композицію „Сон України”. Це полотно маляра Каленика було знято з експозиції цензурою, а пізніше опинилось у фондах Національного музею у Львові[7]. Як людина мистецтва та науки, М.Тишкевич активно підтримував українських митців, літераторів та науковців. У 1888 р. він заснував свою іменну нагороду за кращу новелу або драму на українську тематику при товаристві „Просвіта”. Граф Тишкевич у 1914 р. фінансово підтримав Наукове товариство ім. Шевченка, виділивши для нього 20.000 рублів, був засновником і активним учасником товариств „Католицьке об'єднання”, „Об'єднання аристократів і землевласників” (1906). У 1917 р. його було обрано головою „Об'єднання українських католиків” у Києві[8].

Своїми науковими розвідками з історії України та публіцистичними працями переважно французькою мовою М.Тишкевич пропагував українську ідею серед чужинців. Найбільш відомі серед них „Documents historiques sur l'Ukraine et ses relations avec la Pologne, la Russe et la Suede (1569-1764) (1919), „L'Ukraine en face du Congrès (1919), „La Littérature Ukrainienne (1919). Високе суспільне становище, філантропійна діяльність, гаряча прихильність до української справи ставлять його ім'я поряд з іменами митрополита Шентицького та В'ячеслава Липинського. Особлива взаємна прихильність єднала Андрея Шептицького та графа Тишкевича, про що свідчить їхнє листування[9]. Коли митрополит Андрей у вересні 1914 р. був ув'язнений царським режимом, М.Тишкевич докладав усіх зусиль до його звільнення, домігшись активного втручання в цю справу княгині Вітгенштейн (з дому Барятинських)[10].

Під час Першої світової війни в Лозанні навколо Михайла Тишкевича гуртувались українці, які перебували в Швейцарії. Тут за його участю та фінансовим сприянням виходив тижневик „L'Ukraine. У Швейцарії граф Тишкевич не міг залишитись байдужим до страждань своєї Батьківщини. Він організував збирання грошей та медикаментів для українських біженців і полонених. Його стараннями було зібрано для цієї мети понад 30.000 швейцарських франків, не рахуючи медикаментів та одягу, висланих українським пораненим і полоненим воїнам, якими в Інсбруку опікувався син графа Тишкевича о.Станіслав Тишкевич.

В час, коли уряд УНР активізував зовнішньополітичну діяльність, М.Тишкевичу була запропонована посада амбасадора УНР при св.Престолі. Це призначення відбулося після тривалої дискусії в урядових колах[11]. Граф Михайло недовго посідав цей важливий пост*, але результати його діяльності – офіційне визнання Ватиканом УНР і встановлення дипломатичних відносин з Апостольською Столицею[12] – були вагомими. В липні 1919 p., згідно з рішенням уряду та міністерства закордонних справ УНР, М.Тишкевича було переведено з Ватикану в Париж на посаду голови української делегації при Паризькій мирній конференції. У вересні 1919 р.[13] Тишкевич прибув до Парижа й очолив цю делегацію. Рішення про відкликання Григорія Сидоренка, який до цього працював на посту голови української делегації з 20 січня 1919 р.[14] та про призначення на цю посаду графа М.Тишкевича були прийняті урядом УНР в складних умовах. Зміна голови найважливішої зовнішньополітичної місії збіглася зі змінами в уряді і була покликана виправити скрутне становище, що склалось в українській делегації, та активізувати її роботу. Найвища рада Паризької мирної конференції, дозволивши своїми рішеннями від 25 червня і 11 липня 1919 р. Польщі окупувати Східну Галичину та запровадити там цивільну адміністрацію, не бажала безпосередньо розглядати питання про визнання незалежності УНР, наполягаючи на комплексному врегулюванні проблем народів, що населяли колишню Російську імперію[15].

У самій українській делегації ширилось непорозуміння. До цього призвело формування делегації за партійним принципом, велике число вповноважених делегатів, брак субординації та злагодженості дій, недоліки в керівництві, здійснюваному Г.Сидоренком[16]. Усе це, а також розходження між делегатами-галичанами і членами місії з Наддніпрянської України[17] щодо зовнішньополітичних цілей призвело до серйозних ускладнень у роботі української делегації.

Граф Тишкевич доклав усіх зусиль, щоб виправити цю ситуацію. За рік праці на посту голови української делегації в Парижі він не домігся офіційного визнання УНР урядами країн Антанти, на що були відомі причини об'єктивного і суб'єктивного характеру. Однак йому вдалося зробити низку важливих кроків на шляху до цього визнання. Прибувши до Парижа, він почав налагоджувати контакти в урядових та ділових колах, чому сприяли особисті зв'язки в аристократичних сферах*, намагаючись зацікавити Україною відомих осіб фінансового світу, серед них Фабра Люса – головного директора банку „Креді Ліоне”[18].

Як голова української дипломатичної місії в Парижі, М.Тишкевич написав та подав на адресу голови Паризької мирної конференції 13 дипломатичних нот: 3 – з проханням визнати самостійність України, 4 – 3 протестом проти військових дій добровольчої армії Денікіна, 3 – у справі українських полонених в Італії та в Німеччині, 2 – щодо східногалицького питання[19], 1 – З приводу обшуку в українській дипломатичній місії у Константинополі.

Граф Тишкевич зумів з допомогою депутата французького парламенту Дене організувати групу депутатів, які намагались привернути увагу парламенту до питання визнання незалежності України[20]. Значний резонанс мав виступ одного з членів цієї групи, впливового в прокатолицьких сферах депутата де Гаяр-Банселя 6 лютого 1920 p. y французькому парламенті з вимогою негайного визнання незалежності УНР[21].

Безперечними здобутками дипломатичної місії Тишкевича стали зустріч з маршалом Фошем та аудієнція у президентів Франції Раймона Пуанкаре і. Поля Дешанеля. Зустріч з маршалом Фошем відбувалася у приязній атмосфері і, як згадує сам граф Тишкевич, наприкінці їх розмови маршал сказав: „Треба, щоб самостійність України була визнана”[22].

В останніх днях січня 1920 р. президент Франції Поль Деша-нель офіційно прийняв голову української дипломатичної місії. Про цю аудієнцію є згадка в одному з опублікованих нижче листів Симона Петлюри до графа Тишкевича, в якому Петлюра цікавиться змістом зустрічі. Однак листа-відповіді графа Тишкевича, як і додаткової інформації про цю аудієнцію, в опрацьованих фондах нема[23]. Граф Тишкевич також мав офіційні зустрічі з головою комісії закордонних справ французького парламенту Варту та з головою комісії закордонних справ французького сенату де Сальва[24].

Михайлові Тишкевичу вдалось поліпшити зв'язки українського дипломатичного представництва з пресою. Шість разів інтерв'ювали графа Тишкевича журналісти відомих паризьких видань. Ці інтерв'ю були надруковані і передруковані в різних паризьких, інших французьких та швейцарських газетах[25]. Одне з інтерв'ю, дане впливовому католицькому часописові „Le Croix, було опубліковане неповністю і через це викликало хвилю звинувачень графа у клерикалізмі та доносів на адресу урядових осіб[26].

Знаючи про щирий католицизм графа та про недоброзичливу настроєність декотрих членів української дипломатичної місії, отаман Петлюра в першому ж листі закликає Михайла Тишкевича” подбати про те, щоб уникнути звинувачень у консерватизмі і клерикалізмі[27]. В цьому ж листі Симон Петлюра роз'яснює основні постулати української зовнішньої політики, ставлячи перед графом Тишкевичем завдання – домогтися безкомпромісного визнання незалежності Української Народної Республіки[28], в кожному з наведених нижче листів голова Української держави докладно висвітлює ситуацію в Україні, усвідомлюючи певну інформативну відірваність української дипломатичної місії, брак налагодженого кур'єрського зв'язку та складну ситуацію в самій місії. В листах подаються конкретні поради щодо роботи української місії, наприклад, пропозиція залучити до співпраці людей, які симпатизували українській справі – Шарля Дюбреніля, котрий співпрацював з попереднім головою місії Г.Сидоренком, та відомого французького журналіста Жана Пелісьє[29].

Михайло Тишкевич не раз зазнавав звинувачень не тільки в клерикалізмі і консерватизмі, але й у полоно- та германофільстві, а один відомий історик написав цілу брошуру-памфлет „Les mystification du compte Michel Tyszkiewicz, в якій називає Тишкевича інтриганом, звинувачує у зраді українських інтересів, клерикалізмі, у полоно- і германофільстві[30]. Звинувачення в полонофільстві контрастує з нападками польських газет на Тишкевича. Так, на сторінках польської преси відкрито говорилось про зрадництво Тишкевича і про його українофільство[31]. Сполонізована рідня графа Михайла давала „спростування”, стверджуючи, що вся родина Тишкевичів є польська і не може нести відповідальності за особисті переконання Михайла Тишкевича[32].

Про свої національні переконання граф Тишкевич відверто писав: „Я обрав тернисту дорогу оборони запропащеного мого краю і люду, ідучи недосяжними слідами Митрополита Шептицького, і з піднятою головою йтиму дальше по цій дорозі.”[33] Серед своїх друзів та знайомих у вищих суспільних сферах граф Тишкевич був відомий як український патріот. Свідчення цього можна віднайти в його листуванні з інфантом Іспанії Альфонсо, королем Португалії, єгипетським принцом Мухамедом Алі, кардиналом Гаспаррі[34]. Діяльність Тишкевича була високо оцінена такими його сучасниками, як А. Шептицький, Д.Донцов, К.Левицький[35]. Так, Дмитро Донцов писав до графа Тишкевича після його димісії з посади голови української делегації на Паризькій мирній конференції: „трудно собі представити ліпшого представника, ніж Вас”; „ліпше було б, щоби головам нашої політики зрештою прийшло до розуму – лишити Вас в Парижі”[36]. Симон Петлюра, вдовольнивши прохання графа Тишкевича про димісію від лютого 1921 p., висловив щиру подяку і визнання заслуг Михайла Тишкевича: „Я з почуттям щирої приємності і великого задоволення констатую, що весь час Ви непохитно стояли на грунті нашої державності, не схиляючи прапора і в самі тяжкі моменти для Української Народної Республіки. Ви зробили все, що було в силах Ваших при так несприяючих умовах”[37].

Складність періоду, на який припала праця дипломатичної місії М. Тишкевича, наклала відбиток на його діяльність. Листування Голови Директорії Української Народної Республіки Симона Петлюри та голови української делегації на Паризькій мирній конференції графа Тишкевича віддзеркалюють цей нелегкий час з його успіхами та помилками, надіями та розчаруваннями. Аналіз подій, оцінка тогочасної ситуації в перспективі, які дає голова Української держави Симон Петлюра в опублікованих листах, спрямовували діяльність української дипломатичної місії, а тепер є цікавим свідченням свого часу для нас.

Листи публікуються зі збереженням оригінального правопису, але за сучасною пунктуацією.

 

№1

ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ

Української Народної Республики

Року  1919, місяця

30/ІХ, дня 4

м.Камянець                                   Гр[афу]  М. Тишкевичу

Високоповажаний п[ане] После,

Дякую Вам за сердешні слова привіту до мене, вважаю необхідним подати Вам кілька уваг і побажань, якими Ви повинні керуватись в своїй діяльности.

а) Українська Народня Республіка для нас є постулятом не тільки в зовнішніх ауспіціях, але і у внутрішніх відносинах. Демократія українська, поклавши так багато жертв в боротьбі за українську державність, повинна і рішаючий голос мати в справах будівництва і майбутнього керування державою. Ніяких комбінацій в напрямку повторення Гетьманщини чи створення у нас кабінету міністрів, взагалі уряду по вказівкам з чужого боку допущено не буде. Всякі спроби, які би мали щось суперечне та протилежне цьому напрямку нашої політики і до яких, може, знайшлися б охочі комбінатори, нами розглядатись будуть як державна зрада з випливаючими звідси висновками в формі віддачі таких amatoriv під військовий суд (після повернення їх на Україну). Пишу про це, бо доходять чутки про те, що деякі людці (напр[иклад] В.Шемет1 у Варшаві) проводять гадючу працю в цьому напрямку. Можливо, що мають вони спільників і по иньших місцях. В звязку з цім повідомляю Вас, що коли її. Курдиновський2 прибуде до Парижу і буде щось робити на користь поляків, виступаючи яко Український представник, мусите нейтралізувати його діяльність, бо він жодних уповноважень не має і користується посвідченням, виданим давно вже і нині анульованим, Це – авантюриста, працюючий на польські гроші.

б) Жодних комбінацій на ґрунті відновлення „Єдиної-Неділимої Росії” не повинно бути. Ми можемо йти на порозуміння з Кубанью, Грузією, але це добровільний буде союз, може, в майбутньому, хай близькому, але зараз, через військові акції на терені України, ще не представляючий реального факту. Денікінська політика для нас і принципіально неприемлема, і практично не може бути переве­деною. Він – Денікін – воює з нами; зруйнував цім єдиний протибольшовицький фронт і тим самим збільшує силу большовиків. Провірьте, чи мав він заборону Антанти (зглядно Англії) вживати зброю проти нас, і коли така заборона була, то зробіть належні представлення і протестуйте проти зради Антанті. Майте на увазі, що денікінські офіцери недзвочначно* заявляють про свої наміри бити поляків, взагалі – Польщу, а так само і одбірати Бесарабію після того, як вони побьють українців. Про це вони говорять і нашим галичанам, коли їх беруть в полон, і цім деморалізують і роскладають їх! А одночасно обдурюють і провокують наше населення, оповідаючи йому, що йдуть „разом з Петлюрою”. Бачите: яка провокаторська праця! Вона дуже нагадує методи большовиків і має всі риси стародавнього московського лукавства. Можливо, що наше військо деякий час буде одходити од Денікіна, щоб перестроїтись і звузити фронт. Це робитись буде для того, щоб одягти, обути і озброїти армію нашу, бо в такому вигляді, як зараз вона є, її не можна вважати боєздатною. Тим часом я оголосив мобілізацію за 10 років (з 1898 по 1889 pp.); таку ж само мобілізацію я оголосив, по згоді з Урядом, і по той бік фронту, в повітах України, окупованих Денікіним. Там зростає Іювстанчеський рух, щодня звідти приходять ріжні делегати, і в ближчому часі на терені тих повітів треба чекати ширших розрухів селянських. Пишу Вам це для того, щоб реагували на майбутні Денікінські радіо та газетні його інформації. Селянські „банди” в тих повітах провадитимуть боротьбу проти національного гніту і соціальних утисків Денікінської влади, а не являються розбійниками, як, очевидно, буде їх кваліфікувати агентура Денікіна.

в) Порозуміння з Румунією. Воно проводиться нині проф. Мацієвичем3 і отаманом Дельвігом4. Зносини добрі, дружні: маємо надію, що закінчаться добре.

г) Порозуміння з Польшею. Виїздить до Варшави 29/ІХ наша політичне військова місія, щоб договоритись, чи попробувати договоритись до спільних військових акцій під зглядом большовиків та Денікіна. Чи останній момент (Денікінщина) буде нами переможений у Поляків – не знати. Все залежатиме від внутрішніх відносин в Польщі: хто переможе – чи Пілсудськнй і демократія, чи імперіалістичні круги її? В кожному разі ми змагаємось допомогти Пілсудському в цьому напрямку, бо це – наш інтерес, бо в противному разі ми матимемо ще один фронті

д) Д-ій Charles Dubrenil передасть Вам цього листа. Ви його маєте і надалі, як і Сидоренко5, закликати до праці в місії. Він – друг України, як і Пелісьєї6 Подбайте про те, щоб не мали Ви закидів щодо клерикалізму та консерватизму з боку деяких кругів. Демонстрування нашої демократичної програми (Парляментавізм щирий, аграрна реформа etc) – є найкращим засобом для нейтралізування впливу таких закидів, якби вони мали місце.

е) Краще організуйте курьєрску службу. Брак постійного перманентного звязку дуже шкодить справі. Може, Пелісьє допоможе цьому?

ж) Треба зацікавити французькі промислові кола Україною. Англія відтирає Францію від впливу на Чорне море. Може, належні довірочні інтерпретації таких плянів Англії спричиняться у Франції до зміни її відношінь до нас?

з) Подбайте завести зносини з майбутніми Міністрами, що прийдуть до влади замісць кабінету Клемансо, надто коли ця зміна має наступити в ближчі часи, про що ми маємо зрештою відомости – і непевні, і суперечні.

і) Подайте свої уваги про те, що роблять иньші наші місії. Чи є у вас звязок з ними і контакт в роботі?

к) Сподіваюсь, що А.Галін7 буде допомагати Вам у Вашій праці якнайкраще, маючи зносини з певними кругами, про що Ви маєте переговорити з ним персонально.

л) Подбайте про те, щоб Укр[аїнська] Республ[іканська] Капела могла приїхати до Парижу для демонстрування богацтв української] музично-пісенної  творчости.  В  Чехії  ця  капела  творила  фурор  і багатьох москвофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа немає чогось подібного. Можливо, що перебування Капели в Парижі улекшить і прочистить атмосферу упередження.

З правдивою повагою до Вас

П Е Т Л Ю Р А (підпис)

ЦДІА. України у Львові, ф.681, оп.1, спр.18, арк.1-2.

 

№2

ГОЛОВА ДИРЕКТОРІЇ

Української Народної Республики

21/1.1920 p.

м.Камянець                                  Гр[афу]  М. Тишкевичу

Вельмишановний Пане После.

Я ознайомився з листом Вашим на імя А.Лівицького8 од 2/ І ц./р. і за його відсутністью – чекаю його повороту з Каменця, пишу Вам, щоб одиовісти на деякі Ваші запитання, а разом з цим і дати Вам нові інформації. Я боюсь, що інформації 1 побажання, висловлені в моєму листі од 19 січня ц./р., де в чому вимогають додатків, де в чому прискорення їx реалізації. Я боюсь, п[ане] графе, що події на Україні будуть розвиватись скоріше, ніж навіть я думав, а їх вплив на Європейські відносини почне відчуватись гостріш і загода. Отже, перше, на що би я хотів звернути Вашу увагу – це большовицька офензива. Коли ще тиждень тому большевики займали Жмеринку – Сербиновці (в напрямку на Проскурів), то сьогодні мною отримані – поки що приватні – але певні відомости, що польське військо залишило Проскурів без бою і навіть не взяло санітарок і майна, втікаючи од большовиків. Одержані відомости, що селяне допомагали большевикам і на власну вже руку та ініціативу роззброювали польських жовнірів. Одночасно з Києва приїзжаючі сюди люде доносять, що там помічається концентрація війск, росташування штабу для операцій на Правобережній Україні. Так само маються відомости про концентрацію большовицьких війск в районі Мінської гу6[ернії] і Смоленска. Оживлена діяльність в районі Двинська свідчить про якісь актуальні наміри большовиків супроти поляків. Що большевики „пощитаются (вислов Троцького) з поляками, про це я мав відомости ще три місяця тому назад. Ці данні цілком певні. Отже, мусимо рахуватись з можливістью бойових конфліктів польско-большовицьких на більш широкому фронті, ніж досі. Занявши Волинь і частину Поділля, поляки повинні і тут мати сутички з большевиками. Чи витримають перші в цій боротьбі. На моє запитання п.Пілсудському він одіювів міні цілком певно і позитивно. Але я маю свої застереження що до категоричної відповіді на це запитання. Перше застереження – це позіція, нашого селянського і міського населення, якою ніколи не можна нехтувати і яка, особливо для армії регулярної, має велике значіння. В окупованих поляками землях України заведена польська адміністрація (малокультурна, заборча і безтактна), військо реквізує немилосердно хліб у селян; євреї тиснуться – все це фактори, не сприяючі створенню сприяючої атмосфери для поляків. І коли я в попередньому своєму листі писав Вам про можливість активної допомоги нашого селянства большевикам („хоть гірше, аби иньше!”), то тепер я мушу ще більшу увагу на це звернути – така допомога можлива і викликана буде завдяки самим полякам. З боку чисто військового вислід боротьби стоїть під знаком запитання, Серед жовнірів нема особливого бажання битись з большевиками далеко од Польщі і за цілі, чужі простому жовнірові. Отже, більш розсудливі старшини польські вважають авантюрою заборчі змагання деяких кругів, думаючи, що молода польська армія ще не настільки міцна, щоб устояти проти большовиків. Великий фронт – од Дінобурга до Камянця, занятий поляками, може бути перерваний большевиками. І з цім треба рахуватись. Ген[ерал] Розвадовський9, про якого Ви згадуєте в своєму листі, належить до категорії тих, що, думають, „шапками закидають” противника і провадять сліпу политику. Серед самого польського громадянства нема однолитої думки в боротьбі з большевиками. Соціалісти і людовці проти. Навіть частина ендеків вагається. Пресса польська починає так само втихомирювати свій „жар и пыл” і тепер не тільки „Robotnik, але і „Kurjer Poranny починає видавати нуги мирного порозуміння з большевиками. Зараз в Польщі спинено на два тижні колейовий рух – видко, йде перевозка військ. Я гадаю, не тільки для того, щоб дати підкріплення фронтовим військам, але і щоби мирні переговори провадити, спіраючись на міцнішу силу. Все це я, н[ане] после, докладно пишу для того, щоб Ви могли витягти з сітуації стратегічної певні політично-дипломатичні висновки. Дозволю собі з приводу їх зробити деякі увага.

І. Кольчастий дріт Клемансо з Польщі-Румунії-Югославії-Чехії це нереальна річ. Зокрема- Румунія не буде брати участи в тому „дроті”, як повідомляє п.Мацієвич, скоріше почне мирні пертрактації з б[ольшовик]ами. Сама Польща так само при першій можливости, під натиском громадської думки так само на цю стежку стане.

II. На мою думку, большевики, особливо після знесення бльокади, почнуть провадити агітацію і при першій можливости перекинуться далі на Захід.

III. Галичина може бути обрана ними як дорога, через яку вони будуть йти на Захід, при чім вони попробують явитись в Галичині в ролі спасителів од польського ярма. Думаю, що в цьому разі вони матимуть допомогу місцевої людности (тимчасову!). Большевизм, як сістема державна, має силу, – поки бореться з своїми ворогами. Коли військо большевицьке зупиниться, не матиме боїв, воно почне роскладатись! Я вже писав Вам, що богато українських] людей залишилось в тилах большовиків, щоб провадити цю роскладову працю.

4. Треба зорганізувати силу, яка б дала грунт і центр для оппозиційної праці ціх елементів. Ви пишете про можливість формування армії. Я би прохав в цій справі дати більш докладні відомости. Для нас важно, щоб Антанта дозволила використати на­ших полонених (В одній Німечині ми маємо од ЗО до 40 тисяч) і не перешкоджала, скажемо, Румунії, Польщі і Чехії допомагати нам в цій справі. Досі і Румунія, і Польща посилаються на Антанту як на перепону в цій справі.

Доручаючи Вам поробити перед Фошем10 певні кроки в цьому напрямку, я при першій Вашій телеграмі пошлю певну кількість офіцерів наших для допомоги в формуванню тих наших жовнирів, які маються у Франції. 21/1 нарешті приїхав на кілька день до Варшави Мацієвич. З поворотом своїм до Букурешту він повезе на імя Ген[ерала] Дельвіга мого листа з пропозицією явитись на короткій час до Вашої роспорядимости, щоб допомгти Вам в військових переговорах. Термін його перебування в Парижі буде залежати од обставин місцевих і об'єма та характера тої праці, яка там почнеться.

23/1 повертається з Камянця А.Левіцький, і я тоді негайно накажу полагодити всі грошові справи Вашої Місії. Викликаю до себе в цій справі Супруна11. Коли Ваша праця прийме сприяючий для нашої справи характер і можливо буде належні заходи ставити на практичний ґрунт, треба полагодити справу перевозки закупленого нами майна – порозумівшись для цього з Мацієвичом.

Бажаю Вам успіху   в праці для добра нашої України.

З повагою П Е Т Л Ю Р А (підпис)

21/1  1920 року

П.С.  Прошу повідомити, де зараз перебуває наша Капела з Кошіцем12 на чолі?

ЦДІА України у Львові, ф.681, оп.1, спр.18, арк.13-16.

 

№3

ГОЛОВНИЙ ОТАМАН

ВІЙСЬК

Української Народньої

Республики

17 лютого 1920 року

Голові Дипльоматичної Місії

УНР у Франції

Гр[афу]  М[ихайлові] Тишкевичу

Ексцеленсія,

Користуючись слушною нагодою, передаю Вам цього листа через ген[ерала] Масене. Ген[ерал] Масене виконував у Варшаві обовязки Голови Французької Місії і, як передавали мені наші старшини з військової секції тутешньої нашої місії, є прихильником нашої справи. В Варшаві, з огляду на тутешні обставини, своєї сімпатії до України не міг реалізувати. Але з питанням нашим тут знайомився, студіював його і, здається, має намір по повороті до Парижу виступити активно серед військових кол в нашу оборону. Зазнайомившись з ним особисто, Ви зробите належні консеквенції. – Я мав нагоду викликати сюди міністра Фінансів Б. Мартоса13. Після обговорення з ним ситуації я знайшов найбільш одповідаючим державним інтересам командіровку його, коли б не, звичайно, було можливим, до Франції для реалізації позичок. Мені здається, що без фінансових та торговельних комбінацій справа і нашого визнання, і допомоги нам не може мати реального грунту та так потрібного приспішення справи. Отже, коли б Ваші підготовчі в цьому напрямку заходи треба було б зреалізувати, бажаною була 6 поїздка на кілька день до Парижу Б.Мартоса для оформлення справи. В такому разі, будь ласка, постарайтеся о візу діпльоматичну для нього. Зноситись з Мартосом слід на наше Віденське посольство. – Я досі не знаю докладно Вашої розмови з Дешанелем14, а для того і не маю образа про наші перспективи. В кожному разі, шановний граф, майте на увазі, що весною почнуться на Україні розрухи селянські проти большовиків, і нам до цього моменту треба бути готовими: а) мати хоч невелике числом своє військо, яке би стало центром боротьби і імпульсом для більш активної акції повстанців; б) мати військову базу (в Румунії) для амуніційного постачання нашої армії; і в) гроші для задоволення потреб державних, які треба буде полагоджувати. – Мати треба на увазі, що пропозиція большовицька мирових переговорів, зроблена Польщі, – є зручний маневр, маючий на меті дезорганізувати і деморалізувати Поляків. З боку військового Польща в боротьбі з большевизмом може не витримати, бо внутрішня її сітуація не є доброю. До цього додати треба, що оккупаційна практика польської військової влади, так і цивільної, на Волині, Поділлю і Холмщині є такою, що селяне тимчасово будуть допомагати большовицькій офензиві. Вже тепер є селянські розрухи в Луцькому, Старокон-стянтиновському та Проскурівському повітах проти поляків. – Я маю цілком певні відомости, що большевики мають на меті розбити Польщу і зараз концентрують свої війська проти поляків. – Політика Антанти є хаотична і дальтонична. Лише Україна зможе большевицькі плани переплутати, але для цього їй треба мати військову свою силу. Хай Франція дасть зрозуміти Румунії, що не має нічого проти організації тут (на протязі місяця) військової частини, хай дасть нам (за наші гроші) муніцію, одежу і ми весною почнемо організовану боротьбу з большевиками. Серед большовицького війська війна з нами не є популярна і ми швидко (як демократи) зможемо роскласти большовицьке військо.— Маючи хоч якусь силу – свіжу, ми більш успішно можемо і пертрактації мирові з б[ольшовик]ами провадити. При тих же умовинах, які створює Англія, справа замирення Європи з б[ольшови]ками тільки ускладнюється і льється вода на млин большевиків. Ландсбері (член Робочої Англійської Партії) поїхав до Москви з уповноваженнями од англійського уряду. Одночасно б[ольшови]ки провадят переговори з німецькими спартакістами про коордінацію акції, і в разі успіху Червоної армії на польському фронті не виключена можливість нових заворушень, які безпосередньо будуть загрожувати Франції. – Ці аргументи треба викладати у Франції, щоб робила належні консеквенції. – К.Мацієвичу я дав належні інструкції: там вже організуються з полонених наших деякі частини. Але Мацієвич заявив, що відношіння до цієї справи псує Франція; коли б вона заявила Румунії, що нічого не має проти активної допомоги нам, то можна було б далеко енергічніш повести справу формувань. Бажаючи, щоб Ви з свого боку натиснули на рішаючі круги Франції 'в належному напрямку, я дуже прошу Вас послати копію цього листа Марголіну15 (при першій певній оказії) для того, щоб він зміг з свого боку приняти відповідні заходи перед англійським урядом. – Чекаю Вашого кур'єра. Чому не їде сюди Жармен. Він дуже потрібний. – Поляки не добре поводяться: провадят двоєдушну політику. На окупованих землях реставрують польську, поводяться зле – плоди такої політики для Польщі будуть дуже небажані. – З одержанням від Вас відомостей, я припишу свій від'їзд на Україну. – Певно через Румунію.

Бажаю Вам як найбільшого успіху.

З правдивою повагою

П Е Т Л Ю Р А (підпис)

ЦДІА України у Львові, ф.681, он.1, спр.18, арк.25-28.

 

ПРИМІТКИ

1. Шемет Володимир (1873 - 1933) – громадський і політичний діяч, один з організаторів Української народної партії, організатор Української партії хліборобів-демократів, член Центральної Ради від Полтавської губернії.

2. Курдиновський Борис очолював створену за розпорядженням прем'єр-міністра Сергія Остапенка українську місію в Польщі з метою інформувати польські урядові кола про ситуацію в Україні. Прибуваючи до Варшави, відрекомендовувався як офіційний представник України. 24 травня 1919 р. підписав „Угоду між представником Директорії УНР Борисом Курдиновським і президентом Ради Міністрів Речі Посполитої І.Падеревським у справі надання допомоги Українському урядові в боротьбі проти Радянської України”, на що не мав урядових повноважень. Цю угоду, що містила низку положень, які ставили УНР в залежне від Польщі становище, активно використовували в своїх цілях польські дипломати на Паризькій мирній конференції.

3. Мацієвич Крсть (1873 - 1924) – член Української Центральної Ради, від імені УНР вів переговори з представниками Антанти в Одесі (1918-1919), з лютого по квітень 1919 р. – міністр закордонних справ, голова дипломатичної місії УНР в Румунії (1919-1923).

4. Дельвіг Сергій (1866 - 1944) – генерал-полковник армії УНР, голова української місії на українсько-польських переговорах (червень 1919 p.), голова української надзвичайної військової місії в Румунії.

5. Сидоренко Григорій (1874 - 1925) – член Української Центральної Ради, міністр пошти УНР (1918-1919), голова української делегації на Паризькій мирній конференції, посол УНР у Відні (1919-1920).

6. Пелісьє Жан – французький журналіст, відомий своїми українськими симпатіями. У 1917 р. побував в Україні, написав низку газетних репортажів та статей, що об'єктивно відображали тогочасну ситуацію.

7. Галіп Артем – адвокат з Чернівців, за Гетьманату (1918) товариш міністра закордонних справ, пізніше в еміграції займав радянофільську позицію.

8. Лівицький Андрій (1879 - 1954) – член Трудового Конгресу України (1919), з квітня 1919 р. – міністр юстиції, з серпня 1919 р. – міністр закордонних справ УНР, голова української дипломатичної місії в Польщі з жовтня 1919 р.

9. Розвадовський Тадеуш (1866 - 1928) – австрійський і польський генерал, голова польської військової місії в Парижі (1918), в 1920 р. очолив генеральний штаб польських військ.

10. Фош Фердинанд (1851 - 1929) - маршал Франції (з 1918 р.). У 1917-1918 pp. – начальник Генерального штабу, з квітня 1918 р. – верховний головнокомандуючий військами Антанти.

11. Супрун Григорій – уповноважений УНР з фінансових питань (ЦДІА України у Львові, ф.681, оп.1, спр.1, арк.6).

12. Кошиць Олександр (1875 - 1944) – співорганізатор Української Республіканської Капели, в 1919-1924 pp. разом з капелою здійснював турне по Західній Європі і США.

13. Мартос Борис (1879 - 1977) -- генеральний секретар земельних справ (1917-1918), з 1918 p, – голови Управи Всеукраїнського коопера­тивного комітету, з 1919 р. – міністр фінансів та голова Ради Міністрів Директорії УНР.

14. Дешанель Доль – президент Франції з 18 лютого по 15 вересня 1920 р. Граф Михайло Тишкевич був прихильно прийнятий президентом Франції Полем Дещанелем у січні 1920 р,

15. Марголін Арнольл (1877-1956) – товариш міністра закордонних справ у кабінеті Чехівського, член дипломатичної місії УНР на Паризькій мирній конференції, посол УНР Э Лондоні, автор спогадів „Україна і політика Антанти” (Берлін, 1922).



[1] Михайло Тишкевич розпочав працю в Парижі з вересня 1919р. (ЦДІА України у Львові, ф.681 (Михайло Тишкевич – дипломат і політичний діяч УНР), оп.1, спр.4, арк.2), а 20 вересня 1920р. постановою Ради Народних Міністрів УНР було скасовано українську делегацію при Паризькій мирній конференції (Там само, спр.21, арк.13).

[2] Bohachevsky-Chomiak M. The Directory of the Ukrainian National Republic // The Ukraine, 1917-1991: A Study in Revolution / Ed. by T.Hunczak. Cambridge (MA.,), 1977. P.89, 95.

[3] ЦДІА України у Львові, ф.681, оп.1, спр.  18.

[4] У некролозі, опублікованому 1930 р. в „Ділі” (4.173. С.2.) помилково полається дата народження графа Тишкевича 20 квітня 1852 замість 20 квітня 1857.

[5] Граф Михайло Тишкевнч // Діло.  1930. Ч.173. С.2.

[6] Історія української культури. XIII зошит. Львів,  1937. С.618.

[7] Голубець М.  Маляр Каленик // Діло.  1930. Ч.174.  С.2.

[8] Encyclopedia of Ukraine. Toronto,  1993. Vol. V. P.334-335.

[9] ЦДІА України у Львові, ф.681, оп.1, спр. 20.

[10] Там само. Спр. 5, арк. 28.

[11] Карманський П. Сторінки вчорашнього // Новий час. Львів, 1935.
Ч. 197. С.2.

* Українська дипломатична місія при Ватикані була встановлена в січні 1919 p., але до виконання обов'язків голови місії граф Тишкевич приступив наприкінці квітня 1919 р. У серпні 1919 р. на місце Тишкевича в Ватикані був призначений як радник виконуючий обов'язки голови місії о.Франц Ксаверін Бонн.

[12] Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919-1922. Рим, 1987. С.16-18.

[13] У своїх спогадах про роботу на посту голови української делегації граф Тишкевич помилково подає дату свого приїзду в Париж 31 вересня 1919 p., потім ця помилка закралась в інші документи (див.: ЦДІА України у Львові, ф.681, оп.1, спр. 4, арк. 2, спр.5, арк.5, 9зв.).

[14] Там само. Спр.1, арк.1.

[15] Reshetar J. The Ukrainian Revolution, 1917-1920. Princeton, 1952. P.287.

[16] ЦДІА України у Львові, ф.681, оп.1, спр.5, арк.5-6.

[17] Лозинський М. Українська революція. Галичина в 1918-1920 pp. Відень, 1922, Кн.5. С.115.

* Серед осіб, з якими граф Тишкевич підтримував світські стосунки, були іспанський інфант Альфонсо, його дружина Беатріче Едінбурзька, єгипетський принц Мухамед Алі, граф де Кастеляне, граф де Сепор, відомий французький дипломат граф де Шатонеф, шведський посол граф Еренсвар, адмідал Дегі.

[18] ЦДІА  України у Львові, ф.681, оп.1, спр.4, арк.3.

[19] Там само. Спр.5, арк.15зв.

[20] Там само. Арк.15.

[21] Там само. Спр.31, арк.1-5.

[22] Там само. Спр.4, арк.3.

[23] Про аудієнцію у президента Дешанеля немає інформації у спогадах графа Тишкевича, які обриваються на розповіді про зустріч з особистим секретарем президента Дешанеля Адольфом Пітоном на другий день після того, як граф записався на аудієнцію до президента. (Там само. Спр.4, арк.4.)

[24] Там само. Ф.358 (Шептицький Андрей Олександр (1875-1944), митрополит Греко-Католицької церкви, граф), оп.1, спр.48, арк.137.

[25] Там само. Ф.681, оп.1, спр.4, арк.2.

[26] Там само. Спр.21, арк.2.

[27] Там само. Спр. 18, арк.2.

[28] Там само. Арк.1.

[29] Там само. Арк.2.

[30] Bogoun  V.  [Псевдонім  Ілька  Борщака].  Les  mystifications  du  comte Michel Tyszkiewicz. Paris,  1920.

[31] ЦДІА України y Львові, ф.681, on. 1, спр.6, арк.21.

[32] Там само. Ф.358, оп.1, спр.357, арк.94.

[33] Там само. Арк.103.

[34] Там само. Ф.681, оп.1, спр.15, арк.5,7,12,15,21; спр.16, арк. 5-16.

[35] Там само. Спр.17, арк. 17, 48; спр.20, арк.41.

[36] Там само. Спр.16, арк.69.

[37] Там само. Спр.21, арк.37.

* Так в оригіналі.