Ярослав ГРИЦАК

ІНАВГУРАЦІЙНА ДОПОВІДЬ НА
ВІДКРИТТЯ ІНСТИТУТУ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
ЛЬВІВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
ІМ.  ІВАНА ФРАНКА
(29 січня  1993 р.)

Коли б нашим попередникам дозволено було хоч час від часу повертатися на Землю, то, припускаю, дух Михайла Грушевського найохочіше повертався б до Львова. Львів посідав особливе місце в його інтелектуальній біографії: тут він зміг зреалізувати більшу частину свого життєвого плану – створити першу синтезу історії України, тут він виплекав цілу школу істориків, зрештою, своєю діяльністю як голова Наукового товариства імені Шевченка заклав підвалини української академічної науки. Гадаю, що спогади про гострі конфлікти в НТШ на початку століття були б дрібницями на тлі гірких згадок про поразку УНР та про пізніші конфлікти у Всеукраїнській Академії наук під недремним оком „чрезвичайки. Навіть якщо б НТШ викликало у нього тінь смутку, то принаймні Львівський університет, де він двадцять років пропрацював професором „історії Східної Європи з особливим увзглядненням руської історії, університет, за українізацію якого він послідовно боровся, не мав би бути джерелом особливо прикрих спогадів.

Не думаю, однак, що Львівський університет попри його зовнішньо український вигляд міг би викликати у нього хвилю особливого піднесення. Виплекана ним у ділянці історії України атмосфера напруженої наукової праці давно уже вивітрилася і перенеслася далеко за океан – в університетські стіни Гарварда й Едмонтона. Можливо, сам вигляд цієї руїни породив би в ньому тугу за молодечими роками, й з двох улюблених питань східноєвропейського інтелігента – „хто винен?” і „що робити?” – він взявся б одразу за друге, і не тому, що винних немає, а тому, що їх надто багато, щоб тратити дорогоцінний час на боротьбу з ними.

Але будівництво цієї споруди було б нелегким. Не маю на увазі фінансових та організаційних труднощів – вони завжди є, і ніхто ще їх не уникнув. Тут мова про щось більше – якщо йдеться про створення структури на сучасному світовому рівні, то як окреслити цей рівень? Думаю, що сьогодні Грушевському було б не так легко порозумітися з тими сучасними істориками, які цей рівень представляють. По-перше, абсолютна більшість не згодилася б із його твердженням, що ,,народ[...] єсть і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки[...]”, що „народ єсть єдиний герой історії”. Значна частина сучасних істориків скептично сприйняла б заклик „Увhсте истину, и истина свободить вы” („Пізнайте істину, й істина визволить вас”). Вони би кваліфікували такі погляди як зразок класичного позитивізму другої половини XIX ст. з його непохитною вірою в універсальний людський поступ та можливістю певної соціальної групи (клас, нація, інтелігенція чи народ) свідомо та цілеспрямовано втручатися в історичний процес для досягнення наперед окресленої мети. Наприкінці XX ст. такі погляди видавались би безнадійно застарілими. З перспективи нашого часу достовірними, сказали б вони, є цілковито інші істини, а саме: ніякого „світового духу” не існує; закони історії непізнані (і невідомо навіть, чи вони взагалі існують); історичний процес є винятково органічним процесом, і жоден авангард не в змозі спрямувати його; суспільна еволюція не знає суб'єкта, тому засадничо не може бути передбачена; діючи в політичній сфері, ми ніколи не досягаємо власне тієї мети, яку ми собі поставили, а досягаємо зовсім іншого, чого ми й не могли собі уявити, і що саме в усьому цьому і криється причина кризи усіх позитивістських утопій.

У цьому контексті старі моделі історичної науки XIX і навіть XX ст., як от: віра у можливість об'єктивного знання, у тяглість історичного процесу, видаються неадекватними. Дні, коли історики з внутрішньою переконаністю могли писати, що „історія – це наука, не більше і не менше” (Дж. Бюрі), давно вже минули. На основі одних і тих самих фактів можуть бути написані різні історії; різні не лише за інтерпретацією однієї і тієї ж самої теми, але й за своїми підставовими припущеннями, підходами та стилями. Лінія, що відділяє історію від події, історію від міфу, історію від ідеології, стала розмитою. Виник навіть цілий напрям – т. зв. нова школа, -представники якого трактують історію суто як написання текстів.

З цього погляду „Історію України-Руси” Грушевського можна було б вважати лише однією з можливих інтерпретацій різних подій, періодів і народів, нанизаних на одну нитку оповіді силою його уяви та ідеологічних переконань. І в цьому є певна частка правди. Не забуваймо, що коли майже сто років тому галицько-українські діячі домоглися відкриття у Львівському університеті кафедри „руської” (української) історії, міністр освіти Австрії барон фон Гавч відповів їм, що „руська історія не є жодним конкретним предметом”. Ці слова відображали загальний стан української історіографії, яка, хоча й назбирала багатий фактичний матеріал, не наважувалася витворювати синтези й уникала безпосереднього трактування національно-українських проблем та інтересів. Грушевського, як і інших істориків його покоління, не вдовольняла роль українського руху як південно-руського культурного партикуляризму, і він намагався вивести цей рух на ширшу дорогу політичного розвитку. Він змушений був звертатися до української історії не лише з суто академічною метою, але й з метою виявити взаємозв'язок між теперішніми національними аспіраціями і минулим, шукати в минувшині матеріалу для обґрунтування національних інтересів.

Не варто, мабуть, докладніше розвивати цю тезу – вистачить сказати, що в історії сучасних європейських національних рухів приклад Грушевського й очолюваного ним НТШ є класичним зразком того, як наукова діяльність була підставовим елементом формування національної ідеології. Але, з іншого боку, підсумувавши певну кількість таких прикладів серед інших народів, доходимо висновку, що всі ці національні історії творилися за певним рецептом. Суть цього рецепту, правда, у дещо загостреній формі, можна передати словами одного з перших теоретиків дослідження націоналізму Ернста Реннана: „Неправильне розуміння історії – це частина буття нації”. Неправильне розуміння історії тут не означає свідомої фальсифікації фактів. Просто об'єднання в одну лінію національної історії різночасових подій, людей і фактів неминуче призводить до викривлення історичної перспективи. Англійські барони, які змусили Джона Плантагенета підписати Велику Хартію Вольностей, не розмовляли англійською мовою і не уявляли себе англійцями, проте пізніше, через 700 років, у шкільних класах Об'єднаного Королівства Великобританії їх було визнано першими англійськими патріотами. Величезна педагогічна машина безнастанно працює заради того, щоб переконати пересічного американського учня, що війна 1861-1865 pp. між Північними та Південними штатами була братовбивчою громадянською війною всередині однієї нації, хоч насправді обидві воюючі сторони були суверенними державами. Так само французька історіографія твердить, що Варфоломіївська різня чи релігійні війни XIII ст. були внутрішньонаціональними справами, хоч більшість вимордуваних альбігойців розмовляла провансальською або каталонською мовами, а їхні вбивці походили з різних частин Західної Європи.

Очевидно, те саме робила й російська історіографія, репрезентуючи Київську Русь як першу фазу російської історії. Заслугою Грушевського було спростування цієї „звичайної схеми російської історії”. Він представив і аргументував свою схему, яка об'єднувала весь український народ на всій території його проживання й протягом усього періоду його історичного розвитку, доводячи таким чином тяглість і цілісність цього процесу. Грушевський показував, що Київська держава, її право і культура були творінням одного народу – українського, в той час як Володимирсько-Московська держава є витвором іншого народу – великоруського, або російського. Власне завдяки Грушевському національне свідомі українці навчилися бачити в Київській Русі первісний період нашої історії. Але для кожного неупередженого сучасного історика є очевидним факт, що тою чи іншою мірою росіяни також є спадкоємцями Київської Русі. Звичайно, Київська Русь не була „колискою трьох народів”, як твердила радянська історіографія. Етнічне розрізнення українців, росіян і білорусів сталося ще в додержавні часи (говорять ще про існування четвертого, так званого новгородсько-псковського етносу, який був абсорбований росіянами, але це не змінює суті справи). Як твердив один із сучасних українських еміграційних істориків, „загалом відомо, що Московське Царство у багатьох загальних рисах (головно політичного й соціального устрою, а також культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Русі. Але з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, наприклад, тяглість династичної традиції, вагу якої в цих віках не вольно недооцінювати. А на культурному тлі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі збереглися у народній пам'яті фрагменти київського епосу[...] і староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях[...]”.

Очевидно, певну умовність схеми Грушевського відчували уже його учні. Степан Томашівський у своїй „Українській історії (частина 1). Старинні і середні віки” (Львів, 1919) стверджував, що українство насправді корениться в Русі, але першою суто українською державою було Галицько-Волинське князівство. Нагадаємо ще й тезу Мирона Кордуби, яка свого часу породила гарячі наукові дискусії; згідно з нею, українська нація постала в Литовській державі. Хоч ця теза й мала сумнівний характер, але в ній добре підхоплено вирішальне значення литовської доби для національної диференціації України і Білорусі від Московщини – Росії. „Україна перебувала тоді під впливом Заходу, Московщина під впливом татарського Сходу. Ці окцидентальні елементи, з одного боку, й орієнтальні елементи, з другого боку, тривало ввійшли в єство обох націй”.

Кількість таких прикладів, коли схема Грушевського не є до кінця переконливою, можна збільшити. Це аніскільки не применшує його заслуг у становленні української історіографії; попросту кожна теорія має свій обмежений час дії, і в цьому полягає непереможний закон розвитку науки. Але так чи інакше українська історіографія потребує нових, модерніших концепцій, які б дорівнялися до софістикованої аргументації західних колег і вмістили Україну у відповідний західноєвропейський та світовий контекст. Не можна сказати, що перед нами – велике незоране поле. Завдяки праці декількох поколінь українських істориків на еміграції українська історична наука має роботи, які послужили б окрасою для будь-якої національної історіографії. Це дало змогу навіть створити нову синтезу української історії – маю на увазі відому книгу Ореста Субтельного.

Але потребу творення нової синтези так і не знято. Наші еміграційні історики творили, не маючи доступу до масових, передовсім архівних джерел. Це не знецінює їхньої праці, але водночас дозволяє припускати, що деякі їхні висновки після опрацювання архівного матеріалу могли б прозвучати інакше. Маємо декілька добрих фактографічних робіт, написаних у минулі роки в Україні, однак їх надто мало, щоб вони надавалися на певне узагальнення. Очевидно, місцеві українські історики разом зі своїми західними колегами ще довший час мусять зустрічатися за спільною працею в архівах, заки дійде до творення нових синтез (зрозуміло, за умови, що наші історики переймуть сучасні методики дослідження).

Однак уже тепер можливе обговорення загальних контурів і виявлення спірних питань майбутніх синтезуючих праць. Ясна річ, вони повинні відображати ті зміни у реаліях, які сталися за останнє століття в Україні. Якщо говорити коротко, то в часи Грушевського українці становили собою типову східноєвропейську націю з основною масою сільського населення, зі слабим представництвом у містах, тонкою верствою еліти, з добре розвинутим почуттям етнічної самобутності, але не до кінця сформованою національною свідомістю, значною перерваністю культурних і політичних традицій. Наприкінці XX ст. ситуація уже є зовсім іншою. І хоча український національний рух й досі змушений давати якось собі раду з перерваними традиціями, його еліта більше не є малочисельним прошарком і в аспекті соціальному та професійному є сильно здиференційованою. Протягом життя одного покоління Україна перестала бути селянською нацією – основна маса (близько двох третин) усіх українців проживає у містах. Отже, українська нація є типово урбанізованою і з цього погляду мало чим відрізняється від більшості європейських націй. Але перехід з-під селянської стріхи під дах міського багатоповерхового будинку неминуче призвів до втрати певних етнічних рис, особливо в зонах посиленої русифікації. Як і перед іншими народами, модернізація й урбанізація поставили перед українцями питання пошуку нової ідентичності. Що, власне, тепер значить українство? Чи воно є поняттям територіальним, чи національним? Про політичний характер цього питання свідчать хоча б недавні дискусії стосовно того, хто, згідно з новим проектом Конституції, є суб'єктом державотворення – „український народ” чи „народ України”?

Відповідно, яка концепція історії України є більш адекватною – територіальна чи національна? Питання тут не в правильності чи неправильності цих концепцій – кожна з них має свої недоліки й свої переваги. Питання у тому, яку з двох доріг обере сама Україна. Безумовно, що в основу кожної нової синтези буде покладена концепція нації „як найбільш легітимної вартості політичного життя нашого часу” (цитую тут слова відомого теоретика дослідження націоналізму Б.Андерсона). Але що означає нині саме поняття „українська нація”?

Історичний досвід стверджує існування принаймні двох типів націй. Перший тип може бути означений як культурно-етнічні групи, які базуються на почутті кровної спорідненості, спільності фізичних характеристик, окремішності мови тощо. Другий виявляє себе як політично-територіальна група, яка засновується на солідарності її членів та лояльності до держави, незважаючи на їхні етнічні відмінності. Перша концепція дуже поширилася серед німців, росіян та інших східноєвропейських народів, тоді як друга – серед англійців, французів. Вважається, що перший тип. сягає своїм корінням до стародавньої римської традиції, коли право громадянства надавалося на основі права крові (ius sanguinis), Другий виводиться зі середньовічного права (ius solis), тобто права території.

Сьогодні Україна становить собою поле боротьби цих двох принципів – „ius sanguinis” чи „ius solis”? „Український народ” чи „народ України”? Кожен із цих принципів має видатних представників в українській культурній і політичній традиції, але результат цієї боротьби поки що неясний. З одного боку, референдум 1 грудня 1991р. та наступні події показали, що українці мають шанси стати стабільною політичною нацією, 3 іншого – політичні баталії навколо Криму та виступи луганських і донецьких депутатів у Верховній Раді свідчать про постійну загрозу розчленування України за етнічно-культурними ознаками. Таким чином напрошуються відповідні аналогії як зі США чи Швейцарією, так і з колишніми Югославією і Чехо-Словаччиною.

На цю проблему можна подивитись ще й так. Одне із поши­рених трактувань націоналізму зводиться до нерівномірного економіч­ного розвитку різних народів, або інакше – до проблеми „модернізації”. У конкретних умовах XIX ст., коли на світовому ринку панували вироби англійських заводів і мануфактур, націоналізм був класичною ідеологією „нерозвинутих народів”, які прагнули перебороти свою політичну і культурну відсталість та уконституювати себе як об'єднані територіальні держави. Цей тип утвердився переважно у Західній Європі, тоді як у Центрально-Східній Європі більшість національних рухів тяжіла радше до романтичного покликання на народ, аніж до політичного ідеалу громадянства. Вони всіляко оберігали спадщину минулого і при аргументації своїх політичних домагань покликались на притаманну саме їм (часом містичну) культурно-історичну тяглість тощо.

Як правило, ці національні рухи мали успіх, переконливо показуючи, що при модернізації відсталого суспільства єдиним ефективним інструментом постає національна держава. Відповідно до цього, деякі сучасні дослідники поділяють національні рухи на ті, які прийняли ідею модернізації, і ті, які не прийняли. Вважається, що український рух належить саме до другого типу, і це, попри сильні політичні утиски та репресії з боку Росії, створювало йому додаткові труднощі у його самоуконституюванні.

„Добре, – скажете Ви, – а яке це має відношення до проблеми кореня нової синтези історії України?” Думаю, що безпосереднє. Надання переваги одній із двох наукових концепцій трактування української нації (територіальної чи національної) при написанні нової схеми української історії витворювало б певний інтелектуальний клімат, який уможливлював би легшу перемогу тій чи іншій політичній концепції. Бо історія є завжди могутнім чинником витворення нових суспільних ідей. Як писав один із класиків сучасної історичної науки Марк Блок, „homo faber [людина-майстер] або homo politicus [людина-політик] завжди будуть байдужими до історії, але на її захист досить сказати, що вона залишається потрібною для повного розвитку homo sapiens [людини розумної]”. А ідеї, що зароджені у тиші кабінетної праці вченого, часом мають дуже поважні наслідки.

Більше того, українська історіографія тепер опинилася у такій сприятливій кон'юнктурі, про яку донедавна можна було лише мріяти. Внаслідок переломних змін у політичній констеляції виникнення самостійної Української держави має далекойдуче історичне значення. Збігнєв Бжезинський назвав самостійність України третім найважливішим фактом в історії XX ст. після революції 1917 р. та перемоги союзників над Німеччиною у Другій світовій війні. Кожен з цих трьох фактів радикально змінював загальний баланс політичних сил. При теперішньому балансі через своє геополітичне становище Україна впливатиме на загальний розвиток подій у Центрально-Східній Європі. Це неминуче пробуджує інтерес до української теми. Досі Україна була обділена увагою світової історіографії, яка трактувала її переважно з центристських, проросійських позицій. Сучасні теорії дослідження націоналізму також обходили її стороною як з політичних, так і з наукових міркувань. Як наслідок, найбільша донедавна недержавна європейська нація з багатою історією свого національного руху так і не стала об'єктом серйозних, узагальнених наукових досліджень. Але це слабке місце України перетворилося тепер у її сильну сторону. Україна стала велетенським пробним каменем, який загрожує розбити значне число існуючих наукових теорій. Українська історія подібна нині на казкову Попелюшку. Україна має що сказати науковому сетові, а науковий світ змушений повернути їй свій борг. Тому те, що писатимуть у своїх наукових працях українські історики, матиме значення не лише для України. Українська історія перестане бути нарешті „історією для домашнього вжитку”.

Постоявши з такими думками біля руш колишнього вогнища української історичної науки, Грушевський обов'язково завершив би їх чіткими, резолютними висновками. Як людина, добре обізнана з західною літературою, він, звичайно, визнав би існування в сучасній історіографії певного хаотичного стану думок, ідей і підходів. Але, мабуть, він одразу виявив би загальну тенденцію до наростання сцієнтизації історичних досліджень, яка виразно проявилася в останні двадцять-двадцять п'ять років, тобто тенденцію до надання історії саме наукового характеру. Більше того, він із задоволенням відзначив би, що, незважаючи на різні ідеологічні позиції, історики дедалі частіше сходяться на думці, що історія, яка зосереджує свою увагу лише на свідомих діях людей, не може бути задовільною, і що людська поведінка може бути зрозумілою лише у загальних рамках структур, в яких вона відбувається. Ці структури часто приховані від очей тих, хто творить історію. (Це нагадало б Грушевському про його старе захоплення соціологією, особливо працями чільного представника паризької школи Еміля Дюркгайма). Грушевський напевно згодився б із думкою, що завданням сучасного історика є пошук зв'язків між окремими подіями та суспільними структурами. І перечитавши велику кількість літератури про націоналізм як суспільне структуралізоване явище, він з іронічною посмішкою відхилив би одні теорії й кинувся перевіряти інші на українському матеріалі, витворивши врешті-решт свою власну інтерпретацію, яка б стала основною для нової схеми української історії.

Як людина практична, Грушевський добре розумів, що запорукою успіху є вмотивоване обмеження поля наукового дослідження. Мабуть, він вибрав би саме Галичину як компактну історичну область з добре збереженим масивом архівного матеріалу, як область, яка, за винятком хіба останніх п'ятдесяти років, не була ізольована від зовнішнього світу і де завше перепліталися різні національні, релігійні та культурні впливи. З наукового погляду Галичина була б цікава ще й тим, що тут українська орієнтація перемогла у вільній конкуренції з іншими орієнтаціями і тому виявлялася відкрито і легально, а також, що немаловажно, структуралізовано. Гадаю, що в його ставленні до Галичини було би щось більше, ніж у ставленні, скажімо, фізика, до своєї лабораторії. Старий Львів з його театрами і музеями, бібліотеками і архівами – єдине велике місто в Україні, де українське інтелектуальне життя твориться у природному українському середовищі, де навіть у трамваях і тролейбусах сперечаються через „прошу пані”, „прошу пана”, – цей Львів, напевно, припав би йому до смаку, незважаючи на постійний брак води і свіжих європейських газет. І, лукаво посміхнувшись у бороду, він зауважив би своїм опонентам: „Я не просто закликав пізнати істину, яка б визволила нас, але й додав від себе ще два чинники – „волю” і „працю” „як неминучих супутників знання в поході до забезпечення ліпшої будучності своєму народу”.