Оксана РИБАК

БОГАЧЕВСЬКА М. ДУМА УКРАЇНИ – ЖІНОЧОГО РОДУ.
К.: Воскресіння, 1993. 109 с.

Загальновизнаним є твердження, що історія України потребує ґрунтовного наукового опрацювання як на рівні синтетичних, так і вузькоспеціальних досліджень. Загальнонаціональним набутком вже стають твори численних дослідників, які жили й живуть на еміграції і які дотепер були вилучені з офіційної Історіографії.

Марта Богачевська-Хом'як, родом з Сокаля, студіювала гуманітарні науки у Пенсільванському та Колумбійському університетах, знаний історик, спеціаліст з проблем Східної Європи. Вона досліджувала суспільні процеси 1848 p. y Іаличині, інтелектуальне життя дореволюційної Росії та інше. Тепер – професор Манатанвільського коледжу, одна з активісток українського суспільно-громадського і просвітницького життя у США.

Праця Марти Богачевської „Дума України – жіночого роду” є прикладом бачення історії України через дослідження, здавалось би, не першорядного явища, а саме – через жіночий рух. Вона розрахована на максимально широке читацьке сприйняття, написана з метою не так науково аргументувати, скрупульозно і доскіпливо зібрати чи описати факти, документи тощо, скільки спопуляризувати історію жіночого руху в Україні.

Але зважаючи на те, що автор вже багато років працює над дослідженням історії емансипації жінок в Україні, має вагомі наукові здобутки (наприклад, англомовне видання „Feminists Despite Them­selves. Women in Ukrainian Community Life 1884-1939. Edmonton, 1988), то маємо всі підстави вважати рецензовану книжку узагальнюючим науковим дослідженням з чітко окресленими методо­логічними засадами, фактологічне достовірним і, що дуже важливо, якби історично і географічне наскрізним.

Безперечною перевагою автора як науковця є ґрунтовне знання основного світового історіографічного доробку з історії та теорії жіночого руху та ідеологічного підґрунтя фемінізму. На жаль, з відомих причин в Україні, навіть у реферативному викладі, майже невідомі ці роботи. Це особливо стосується сучасних досліджень. Ще одна обставина робить книжку Марти Богачевської цінною, а саме – дослідниця користується системою культурних надбань і стандартів американського суспільства, зокрема тих, що стосуються становища жінок у різних життєвих сферах, їх самоусвідомлення, трактування фемінізму як суспільно-громадського руху та світогляду. Крізь їх призму аналізує дослідниця український жіночий рух. Автор часто бачить певні аналогії між різними національними жіночими рухами і робить на їх підставі відповідні історичні порівняння.

У восьми розділах книжки Марта Богачевська намагається охопити всі найважливіші аспекти українського жіночого руху,  проаналізувати його ідейно-теоретичні засади та організаційні форми. Водночас вона дає короткі життєписи найголовніших його дійових осіб (наприклад, Н.Кобринської чи М.Рудницькоі). Назви розділів чітко окреслюють зміст: Історична пам'ять; Жінки в Україні на зламі століття; Українки в Австрійській імперії; Організація жінок; Міжнародний жіночий рух; Союз українок; Жіночі організації та комунізм; Жінки, історія і людські права.

Автор – прихильниця максимально широкого погляду на „історію жінок”, заперечує її трактування як жіночого питання (до того ж надмірно соціологізованого).

Проблема „жінка і суспільство” має найрізноманітніші аспекти, які є одночасно ракурсами наукового бачення; найважливіші з них – історичний, правовий, культурологічний, фольклорно-етнографічний, соціологічний, психологічний, філософський.

Бездержавність української нації надзвичайно ускладнювала суспільні процеси, багато у чому пояснювала гальмування і нерозвиненість певних явищ і процесів. Звичним і вже традиційним було б пояснення жіночого руху в Україні саме обставинами бездержавності. Але автор дотримується принципово інших засад, передусім шукає джерело сили, першооснову цього руху, вбачаючи їх у громаді, у здатності громади до саморозвитку, внутрішньої автономії. Не раз автор наголошує: щоб дослідити, вивчити жіночий рух, треба мати відповідно науково опрацьовану історію національних громадських рухів. Такий підхід є виправданим, бо справді національно-культурне, суспільно-політичне життя українців могло розвиватися з дуже багатьма обмеженнями, і саме громада або об'єднання за типом громади творили відповідне середовище. Але варто враховувати, що тиск імперських держав, у складі яких перебували українські землі, часто був таким, що нищив і саму автономність громади, її монадність і здатність до саморозвитку. Приклад організаційних виявів жіночого руху на Наддніпрянщині і Галичині на зламі XIX і XX ст. власне і може бути ілюстрацією впливу держави на громаду. Російський царизм так систематично нищив громадсько-національне життя, що для самовияву жінок залишалися тільки мінімальні можливості. На цьому фоні політика Австро-Угорщини щодо громадського життя українців була більш ніж ліберальною.

М.Богачевська вважає, що, як з точки зору наукової об'єктивності, так і для сучасного українського читача взагалі, найпоширенішим є висвітлення взаємозв'язку між фемінізмом і націоналізмом. Бо „мета фемінізму та націоналізму одна – здобуття прав людини для одиниць, які тими правами не користуються[...] Засоби, яких вживають оборонці національних прав та прав жінок, ті самі. Вони зводяться до культурно-освітньої діяльності, праці в громадських організаціях та в поширенні відповідної літератури. Врешті, обидва ці рухи діють від імені загального права, хоч публічна опінія часто звинувачує одних і других у ексклюзивності, егоїзмі і короткозорості” (с. 14). Водночас автор звертає увагу на світовий маловивчений феномен, а саме – участь жінок у боротьбі за права народу формує у них ілюзію, що здобуття цих прав принесе автоматично і статеву рівноправність.

Змагання за національні права і за статеву рівноправність багато в чому йшли в одному напрямі, мали загальнодемократичний характер. Але у реальному суспільно-політичному житті не так легко було їх узгодити і координувати. Основою суперечностей було два питання – чи український жіночий рух ідейно та організаційно має бути самостійним, автономним і чи має ґрунт ідеологія і практика фемінізму в Україні. Жінки, які починали емансипаційний рух, зокрема Н.Кобринська, однозначно ствердно відповідали на ці запитання. Але суспільство не завжди було готове до сприйняття цих ідей. Існує думка, що українська культура – „жіноча” за типом 1 характером, переважно м'яка, ніжна, лірико-романтична. Такий тип культури, здавалось би, мав би надзвичайно чутливо реагувати на потреби і прагнення жінок. На жаль, так не було. Суспільство було організоване на певних принципах і стереотипах, які радше відповідали типовому мисленню чоловіків, а не жінок. – „Чоловіче” та „жіноче” начало, безперечно, єдині у загальнолюдському вияві, але стало вже світовим феноменом те, що їх погодження на суспільному рівні йшло і йде надзвичайно складно, через розмежування, протистояння тощо. Гармонія інтересів обов'язково проходить через етап захисту чи утвердження саме своїх „чоловічих” чи „жіночих” інтересів. Власне ХІХ-ХХ ст. – це той історичний час розмежування і протистояння, виявом якого є ідеологія фемінізму та організаційний розвиток жіночого руху.

В українській ситуації лідери національно-демократичного руху, насамперед М.Драгоманов, І.Франко, були прихильниками якнайактивнішої участі жінок у громадсько-політичному, національно-культурному, економічному, інтелектуальному житті, реально допомагали у становленні перших жіночих організацій. Хоч не обійшлось без конфліктів, Прикладом може бути відома дискусія Н.Кобринської і радикалів І.Франка та М.Павлика про „вільну любов”. Цю та інші дискусії можна трактувати як прикре непорозуміння, але можна, як це робить М.Богачевська, і як певне нерозуміння потреб жінок навіть найпередовішими радикально настроєними людьми.

На початку дослідження автор поставила запитання: чи справді існував в Україні такий феномен, що його можна назвати українським жіночим рухом? Численні жіночі організації і наймасовіший серед них „Союз українок”, „жіночі” видання („Перший вінок”, три випуски „Нашої долі”), так звана жіноча преса – це найяскравіші вияви емансипаційного руху, які не залишають сумніву у тому, що український жіночий рух – історична реальність. Заслугою автора є дослідження невідомих або маловідомих явищ і фактів історії українського жіночого руху. Такими є відомості про налагодження зв'язків українок з міжнародними жіночими і доброчинними організаціями і через них інформування світу про Україну. У жіночих міжнародних організаціях найактивніше працювали Ганна Чикаленко-Келлер, Софія Русова, Марія Зархій, Надія Суровцева, Мілена Рудницька.

Автор, подолавши складність науково-пошукової роботи (адже громадська діяльність жінок не завжди відповідно задокументована), подала цілісне бачення динаміки розвитку жіночого руху, визначила і проаналізувала його регіональні особливості.

Відповісти на запитання про варіант українського фемінізму набагато складніше. Сприйняття і визнання ідеології фемінізму потребує відповідного суспільного оточення, принаймні відповідної соціальної структурованості, певної правової бази, врешті, певного культурного середовища. Усі ці передумови в Україні були або неповні, або нерозвинені. Національна інтелігенція чи національна так звана середня верства потенційно були середовищем, у якому ідеологія фемінізму могла знайти прихильників і популяризаторів. Але невирішені національні, соціальні і культурні проблеми настільки домінували, що значимість проблем жінок якби блідла і їх вирішення відкладалося на пізніше. Загальнопоширеною була думка про те, що, здобувши національні права, змінивши соціально-політичну ситуацію на свою користь, українці змінять і становище жінки. Національно-суспільна психологія і свідомість на зламі століть були готові сприйняти сам процес соціалізації жінок (хоч і з певними застереженнями і обмеженнями), їх участь у громадському житті, але ідеологію фемінізму як надто радикальну по суті відкидали. Тому жінки – учасниці емансипаційного руху воліли не проголошувати себе феміністками. М.Богачевська у своїх попередніх роботах ідеологію українського жіночого руху називала прагматичним фемінізмом, Суть його – у проголошенні гасел реальної культурно-освітньої, доброчинної праці жінок, праці, покликаної творити саму жінку як повновартісну громадянку і суспільне середовище, яке б потребувало саме такого типу жінок. М.Богачевська переконливо проілюструвала, що основним принципом жіночих організацій було уникання не тільки несприйнятих суспільством ідеологічних гасел,, а також конфліктів на партійно-політичному, конфесійному ґрунті.

Об'єктом роздумів М.Богачевської стали і радянські часи, становище жінки у тоталітарній системі. Відомо, що ще у 30-х роках в СРСР було проголошено остаточне вирішення жіночого питання, досягнення повної рівноправності. Автор кидає лише узагальнюючий погляд на цей період, безумовно справедливо акцентуючи увагу на нищенні жіночої особистості у час колективізації, голоду 30-х років. Але, очевидно, проблема „Жінки у тоталітарному і посттоталітарному суспільстві” потребує подальшого різноаспектного осмислення. Тотальна соціалізація жінок і їх комплекс підпорядкованості, високий рівень освіти, фахових знань і реальна дискримінація у системі адміністративно-управлінської, політичної влади – все це дивно поєдналось у жінці, яку називали радянською.

Незважаючи на інформативну та наукову нерівнозначність окремих розділів рецензованої книги, на дрібні вади в. коректурі, дослідження М.Богачевської є оригінальним, актуальним як для історичної науки, так і для сучасного українського громадсько-політичного життя. Книжка М. Богачевської не є академічно безсторонньою, це слова людини зацікавленої, емоційної, яка через творення історичної пам'яті хоче творити і сучасне самовідчуття і саморозуміння жінок. І не лише жінок, але й суспільства загалом.