Михайло ШВАГУЛЯК

TORZECKI RYSZARD. POLACY I UKRAIŃCY.
SPRAWA UKRAIŃSKA W CZASIE II WOJNY ŚWIATOWEJ
NA TERENIE П RZECZYPOSPOLITEJ.
Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993. 349 s.

Ришард Тожецький – польський історик, науковий співробітник Інституту історії Польської академії наук – відомий як фахівець з української історії найновішої доби. Книга, що є предметом нашого розгляду, присвячена найдраматичнішій сторінці в історії польсько-українських відносин. Хоч автор не окреслює вживаного ним терміна „українська справа”, з усього змісту праці випливає, що йдеться тут про національно-визвольні змагання українців, які мали найвищою метою створення власної держави. Другим основним аспектом дослідження є з'ясування ставлення до цих державницько-політичних прагнень українства польських політичних сил. Розвиток польсько-українських взаємин, які в ході війни набрали характеру збройного протиборства, розглядається на тлі політики великих держав у регіоні і передусім двох домінуючих на континенті потуг – Німеччини і СРСР. Хронологічні рамки праці охоплюють час війни (1939-1945), хоча для повнішого висвітлення проблеми автор подає стислий огляд подій у ділянці польсько-українських відносин перших повоєнних років. Дослідження стосується терену українських етнографічних земель, інкорпорованих після Першої світової війни до складу нововідродженої польської держави, що прибрала історичну назву „II Річпосполита”. На відміну від більшості польських істориків, Р.Тожецький для означення регіону вживає термін „Західна Україна” і лише деколи, мабуть, задля урізноманітнення термінології, послуговується офіційними назвами часів міжвоєнної Польщі – „східна Малопольща”, „східні креси”.

У книзі повторюються деякі сюжети попередніх досліджень автора, зокрема стосовно планів та політики українських націоналістичних середовищ, їх взаємин з відомствами III Райху, але його дотеперішні оцінки зазнали помітної модифікації в бік більшої об'єктивності. Необхідно відзначити широке коло залучених джерел і літератури, передусім багатий архівний матеріал польських та зарубіжних сховищ.

Істотне значення для висвітлення проблеми польсько-українського конфлікту під час війни має ретроспективний погляд на розвиток відносин між обома народами у попередні десятиліття. Перманентна напруга у цих взаєминах, що в окремі моменти сягали крайнього загострення, супроводжувалася зростанням націоналістичних тенденцій в українському суспільстві. Головне джерело подібних настроїв Тожецький вбачає у політиці польських властей супроти українства. Вказуючи на вороже ставлення українців до держави і польського суспільства напередодні війни, він пояснює його насамперед змінами у національній політиці урядів (т. зв. курс на зміцнення „польського характеру” східних окраїн держави), що сталися по смерті Юзефа Пілсудського. Щоправда, твердження автора про якісь заповідні наміри Пілсудського кардинально реформувати державну політику з українського питання, надавши їй, очевидно, сприятливого для українців характеру, не є переконливим.

Р.Тожецький констатує, що українці вступили в Другу світову війну з рішучістю недопустити до відновлення довоєнного статусу українських земель. Це протипольське за своєю суттю становище вони узасаднювали тим, що польська влада порушила право українців на самовизначення, обмежувала їхні права в державі всупереч конституційним нормам цієї держави та її міжнародним зобов'язанням. Тут автор дещо недооцінює значення та роль такого чинника в українській політичній думці та свідомості громадянства, як ідея національної державності.

Спираючись на деякі нові дані, Тожецький не вперше порушує питання про становище українських політичних угруповань під час німецько-польської війни. Та попри те доводиться констатувати, що воно потребує подальшого вивчення. На окрему увагу заслуговує історія підготовки українського збройного виступу в Галичині.

У книзі докладно проаналізована ситуація, що витворилася в українській справі після катастрофи польської держави та поділу її території між Німеччиною та СРСР. За нових умов, що характеризувалися розпадом дотеперішньої політичної структури українського суспільства, основним носієм національної ідеї стала Організація Українських Націоналістів (ОУН) – єдина на той час масова організована політична сила українців у краю та в еміграції. Розлам в ОУН сприяв атомізації українського національного руху, який гуртувався навколо двох осередків – ОУН (бандерівської) та Українського Центрального Комітету, тон у діяльності якого задавала ОУН (мельниківська). Розглядаючи політичні плани українських лідерів, Тожецький вказує на їх прагнення пристосувати свої політичні розрахунки до зовнішньополітичної стратегії нацистських верхів. Власне ці прагматично-політичні мотиви, а не ідеологічні моменти, були підставою так званої колаборації українських угруповань з німецькими відомствами.

Специфічне тло для міжнаціональних відносин витворювали своєю політикою держави-окупанти. Автор акцентує протипольський аспект перебудови радянською владою усіх сфер суспільного життя краю і західноукраїнського варіанту „українізації”, водночас залишаючи поза увагою той факт, що ці радикальні зміни не меншим чином були спрямовані і проти життєвих інтересів українців. Руйнування традиційного укладу життя на селі, ліквідація всіх форм організації громадянства, естетизація шкільництва і культури, розгортання атеїстичної пропаганди, масові депортації найсвідомішої і найактивнішої частини української людності – все це, безперечно, підривало основи національного життя, ставлячи таким чином під загрозу існування Галичини як українського „П'ємонту”. На міжнаціональних протиріччях намагалася спекулювати і влада Генеральної губернії.

Уже на початковій стадії війни, як показано в третьому розділі книги, серед українських і польських політиків були люди, які усвідомлювали всю згубність подальшого загострення польсько-українського антагонізму. Тожецький розповідає про перші контакти між польськими й українськими представниками 1940 p., що мали на меті пошук шляхів пом'якшення взаємин між обома народами. Розмірковуючи над причинами невдачі таких зондувальних спроб, автор доходить висновку, що успішному ходу переговорів перешкоджали задавнені й новіші упередження, що накопичувались обабіч лінії національного поділу. Ці упередження робили спроби примирення безперспективними.

Події з червня 1941 по жовтень 1942 p., які знайшли висвітлення у четвертому розділі книги, мали для українців і поляків значущі і далекосяжні наслідки. Напад Німеччини на Радянський Союз, новий адміністративний поділ Західної України, німецька окупаційна практика в краю поставили перед репрезен­таціями обох сторін нові складні проблеми. Треба було окреслити свою політичну лінію з урахуванням умов, нав'язаних нацистською окупацією. У цей час, вважає Тожецький, можна було відступити з обраних раніше шляхів і не допроваджувати до такого загострення ситуації у міжнаціональних взаєминах, до якого дійшло у наступний період. Аналізуючи політичну поведінку українських політичних угруповань, головно бандерівської ОУН, він акцентує в ній незмінну рішучість скористатися переломним моментом у житті Східної Європи для прокламування української державності. Принципове становище бандерівців у цих справах, підкреслює автор, випливало не тільки з емоційних спонук, а й з чітко випрацюваного плану дій; при цьому вони остерігалися нового обману з боку політиків Німеччини. У стремлінні до своєї мети вони неминуче мусили вступити у конфлікт з нацистським керівництвом. Автор простежує еволюцію українських націоналістичних середовищ від співпраці з установами та відомствами Німеччини до повного розриву з III Райхом.

Слід відзначити спробу Тожецького по-новому висвітлити складні та суперечливі історичні факти, зокрема справу вбивства групи польських учених та знищення євреїв у Львові в липні 1941 р. Авторська версія єврейських погромів (у книзі вони іменуються як дні Петлюри) запозичена з зарубіжної історіографії і не спирається на достовірні джерела, хоча публікації на цю тему з'явилися останнім часом в українській періодиці. Трактуючи подібні явища, автор іноді припускається помилок. Невиправдано, на нашу думку, проводити прямий зв'язок між українською допомоговою поліцією та українськими націоналістичними угрупованнями, як і поміж останніми і тими одиницями з числа українців, що брали участь в антиєврейських акціях та інших заходах, здійснюваних німецькою адміністрацією та каральними службами.

Як показано у розділі, інтенсивність контактів між українськими і польськими політичними колами після вибуху німецько-радянської війни значно зросла, однак шансів на досягнення реального порозуміння не збільшилося. Політичні позиці! сторін у найважливіших пунктах їх політичних візій, зокрема в питанні про подальшу долю Західної України, були діаметрально протилежними.

З'ясовуючи підстави такого розвитку польсько-українського діалогу, Тожецький у п'ятому розділі „В колі ідей” вдається до аналізу української та польської політичної думки під час війни. Центральне місце в „українській” частині розділу посідає розгляд ідеологічних засад так званого революційного (або бандерівського) відламу ОУН – найвпливовішої сили українського національного руху. Автор простежує основні етапи ідейних пошуків ОУН(р). Другий конгрес ОУН (квітень 1941 p.), Друга конференція (квітень 1942 p.), Третя конференція (лютий 1943 p.), і врешті Третій конгрес (серпень 1943 р.) вносили до програмних засад організації уточнення і доповнення, продиктовані ходом війни. Попри ті чи інші зміни, які стосувалися передусім тактики, головним стратегічним пунктом у програмі ОУН залишалася ідея самостійної соборної Української держави.

Визначаючи своє ставлення до поляків, бандерівська ОУН вважала найважливішою умовою врегулювання українсько-нольських взаємин поборювання будь-яких спроб польських політичних сил поновно включати українські землі до польської держави. Автор трактує таку позицію як основну заповідь боротьби з поляками за землі Західної України. Такої непримиренної позиції ОУН(р), на його думку, не підтримували інші українські політичні угруповання та єпископат Греко-Католицької церкви, які надавали перевагу пошукові порозуміння з польською стороною шляхом компромісу.

Розглядаючи позицію польської сторони в українській справі, автор диференціює її стосовно різних політичних середовищ. Хоч більшість з них і визнавала існування української проблеми, всі вони були одностайні в постулаті, що польська держава повинна бути відроджена у своїх довоєнних кордонах з обов'язковим включенням до її складу західноукраїнських земель. До того ж 1943 p., за припущенням автора, в польському підпіллі взяли гору противники переговорів з українськими політиками з так званих східних кресів. Немаловажним чинником, з яким змушений був рахуватися польський еміграційний уряд при цьому, була позиція західних альянтів щодо повоєнних кордонів. Суперечливість політичних постав польської та української сторін, зокрема безкомпромісність їх у питанні подальшої долі Західної України, спричинилися до того, що перетрактації між ними врешті-решт закінчилися нічим.

Тим часом напруга у взаєминах на початку 1943 р. набрала характеру збройного конфлікту. Про причини, перебіг і вислід українсько-польської конфронтації йдеться у шостому розділі книги („Воєнна трагедія”). Аналізуючи обставини виникнення збройного протиборства, автор висловлює думку, що Його ініціатором були українські націоналістичні середовища – ОУН і створена нею Українська Повстанська Армія (УПА). ОУН і УПА дали привід до витіснення з України польського елементу, виразно започатковуючи в такий спосіб боротьбу з польською людністю. Українські провідники, вважає Тожецький, для реалізації свого рішення про виселення польського населення з українських земель готові були вдатися до насильства. Хоча автор не поділяє тези багатьох польських дослідників про те, що українці свідомо й організовано прагнули фізичного винищення поляків.

Намагаючись відтворити складну і суперечливу картину означених подій на Волині, Поліссі, а пізніше й у Галичині, автор з'ясовує позицію і поведінку в цій міжнаціональній боротьбі польської сторони. Поляки, стверджує він, боронилися. Методи боротьби нав'язував противник, тому поляки не гребували засобами. Але й українці мали свої вимордувані і спалені села. „То була кривава війна, де емоції, особливо помста і крайній шовінізм, збирали пишне жниво”, – зазначає автор.

Одним з контроверсійних пунктів проблеми є оцінка жертв тієї війни. Сучасні польські автори оцінюють втрати польського населення на Волині, Поліссі, Люблінщині та Галичині у 80-100 тис. осіб. Тожецький не погоджується з цими даними. На жаль, українська історіографія поки що не може запрезентуватися глибокими науковими опрацюваннями теми, а отже, й докладними відомостями про число загиблих у польсько-українській боротьбі 1943-1945 pp. Власне брак достовірної інформації i створює ґрунт для різних довільних припущень та інтерпретацій, які часто набирають політичного забарвлення.

Простежуючи історію українського військового формування – Чотирнадцятої добровільної стрілецької дивізії СС „Галичина”, автор порушує питання про її місце і роль в українсько-польській конфронтації. Він спростовує поширену в польській літературі версію про участь дивізії у придушенні варшавського повстання. 1944 р.

Заслуговує на увагу спроба автора з'ясувати ставлення гітлерівців до українсько-польського протистояння на західноукраїнських землях. Воно було доволі амбівалентним. З одного боку, німецька окупаційна влада була зацікавлена у постійній ворожнечі і взаємному поборюванні між українцями і поляками, а з другого – не хотіла допустити анархізації життя в регіоні, особливо в час наближення лінії фронту. В книзі розповідається про окремі способи заохочення гітлерівцями українських акцій проти поляків. Щоправда, поза увагою автора залишилися факти використання польських формувань для „пацифікування” українських сіл та боротьби з УПА, вчинки так званих фольксдойчен польської національності тощо.

Загалом рецензована книга є значним кроком у дослідженні проблеми польсько-українських взаємин періоду Другої світової війни, взятої у широкому контексті її передумов, зв'язків і наслідків. Водночас йдеться про потребу подальших студій над темою, що, зрештою, підкреслює і автор, бо жодне із порушених у книзі питань не знайшло повного і вичерпного висвітлення в дотеперішній історіографії. Своє слово у цій справі повинна сказати українська історична наука.