Наталя ЯКОВЕНКO

БЕЛАРУСКІ ГІСТАРЫЧНЫ ЧАСОПІС.

Навуковы, навукова-метадычны ілюстраваны часопіс. Заснавальнікі:
Міністерства адукацыі Рзспублікі Беларусь, Інстытут гісторыі
Академії навук Беларусі, Беларускі дзяржауны універсітзт. 1993.
№ 1. Студзень-сакавік. 128 с.

Ідея видання в Білорусі наукового часопису історичного профілю народилася ще два десятиліття тому, проте тоді бар'єр адміністративних, а радше ідеологічних перешкод здолати не вдалося. Нині так давно задуманий журнал врешті зробив перший крок у свою, дай Боже, довгу видавничу біографію, проголосивши, що має намір відображати розмаїття поглядів на минуле, уникаючи водночас політичної кон'юнктури й новітнього міфотворення, заангажованого злобою дня (с.5).

Першу книжку, що є предметом цієї рецензії, відкривають привітальні тексти тогочасного Голови Верховної Ради Білорусі Станіслава Шушкевича, міністра освіти Віктора Гайсьонка, директора Інституту історії Академії наук Михайла Касюка, декана історичного факультету Білоруського (Мінського) університету Петра Шупляка та першого заступника голови правління товариства „Веди” Леоніда Лявчука. Провідною думкою цих вітань є наголос на ролі часопису в справі білоруського національного відродження, у подоланні „історичного безпам'ятства й національного нігілізму” (с.9), утвердженні замість колишньої кон'юнктурної історіографії засад „Історія-Науки”, „Історія-Правди” (с.12).

Часопис складається з трьох тематичних рубрик: „Історія Білорусі”, „Загальна історія” та „Методика. Досвід”. Першу з них відкриває стаття члена редколегії Михася Бича „Про національну концепцію історії та історичної освіти у Республіці Білорусь” (с.15-24), котра, слід гадати, є своєрідною декларацією поглядів редколегії, а тому на ній варто зупинитися докладніше. Констатуючи, що досі минуле Білорусі розглядалося крізь призму однієї з двох нав'язаних ззовні візій – польської або російської, які зводили існування білоруського етносу на маргінес історії Польщі чи Росії, автор одним з головних завдань сучасного моменту вважає вироблення погляду на минуле свого народу з національно-державницьких позицій. Нова концепція історії та історичної освіти, на його думку, мусить спиратися на такі основні принципи: департизація та деідеологізація історіографії; утвердження загальнолюдських і національно-державних цінностей як критерію оцінки подій, діячів та фактів; плюралістична методологія, що поєднувала би цивілізаційний і формаційний підходи; об'єктивність добору й аналізу фактів; розуміння минулого Білорусі як органічної частки європейської та всесвітньої історії; порівняльно-історичний підхід; віддзеркалення в наукових дослідженнях дискусійних проблем і основних концепцій (с.18).

Ця загалом непогана „декларація намірів”, однак, насторожує окремими деталями, а передовсім – підозрілою звичкою виставляти дороговкази й цінники історикам, аби ті часом не збилися з курсу. Що більше – спантеличує впевненість, з якою шановний редактор об'єднує в нерозривне ціле „історію” (тобто науковий пошук у галузі історіографії) та „історичну освіту” (тобто концепцію викладання історії, де насувається ще й додаткове питання – кому? Бо одна річ – у загальноосвітньому курсі, а інша – для майбутніх фахівців-істориків, що й становитиме власне „історичну освіту”). Зайве доводити, що з цих трьох сюжетів лише один – загальнопросвітницький – підлягає цілеспрямованій корекції з метою його „вилікування” від тоталітарних, посткомуністичних та антибілоруських ідеологем. Стосовно ж „історії” як науки та її супутниці – фахової „історичної освіти” далеко не всі з проголошених тут концептуальних принципів є бездоганними. Наприклад, заклик до гармонійного суміщення загальногуманістичних та національно-державних вартостей як критерію історичної оцінки викликає, м'яко кажучи, скепсис. Природа першого й другого, як не прикро нам – дітям молодих державностей, діаметрально протилежна; тож історик, який полохливо заплющить очі на цей неспростовний факт, наперед прирікає себе або на ідеалізацію минулого, або на його фальшування. Сумнівно також, чи можна сполучити „цивілізаційний” та „формаційний” підходи, не кажучи вже про сумнівність самого поняття формації, введеного в суспільні науки марксистсько-ленінською методологією. Що ж стосується „об'єктивності добору фактів”, „порівняльно-історичного підходу” та „віддзеркалення в наукових дослідженнях дискусійних проблем”, то згадані поштиві постулати, доречні в шкільних підручниках, як поради науковцям ніби й подавати ніяково.

Втім, читач може звірити сам, наскільки задекларовані принципи збігаються з загальним начерком концепції історії Білорусі, в якому М.Бич акцентує увагу на вузлових проблемах, що вимагають перегляду. Ним виділені чотири хронологічні періоди історії Білорусі: „Походження білоруського етносу” (с.18-19); „Утвердження Великого князівства Литовського. Місце і роль Білорусі в цій державі” (с.19-20); „Становище Білорусі в складі Російської імперії” (с.20-21); „Історія Білорусі радянського періоду” (с.21). Коментуючи перший період, автор цілком слушно головне вістря полемічних дискусій і зауважень спрямовує проти тези про „єдину давньоруську народність” та „єдину централізовану Давньоруську державу”. Що ж до його заклику безумовно замінити терміни „Західна Русь” і „західно-руське населення” на „Білорусь” та „білоруський народ” (с.19), то це, очевидно, мусить спершу пройти через наукову дискусію, бо перший блок понять є справді штучним, але й другий не бездоганний через своє надто пізнє походження.

Характеризуючи перебування Білорусі в складі Великого князівства Литовського, М.Бич справедливо підкреслює, що погляд на Велике князівство як на державу, що насильно утвердилася на підкорених литовськими феодалами руських землях, призвів до фальсифікації всієї історії Білорусі XIII-XVIII ст. Автор вважає Русько-Литовську державу формою політичного об'єднання різноетнічних мас населення, не заглиблюючись детальніше у перипетії її багатовікового існування. Тим часом, як на мою думку, політичний дуалізм двох головних етносів Князівства – литовців і білорусів – далеко не завжди виглядав мирною ідилією, тож конкретне опрацювання цієї проблеми і мусило б стати пробним каменем на шляху суміщення у візії історика „загальнолюдських і національно-державних цінностей”.

Пишучи про становище Білорусі в складі Російської імперії, М.Бич підкреслює ідеологічний підтекст історіографічного міфу про „возз'єднання білоруських земель” з Росією наприкінці XVIII ст., вказує на тотальну русифікацію й запровадження тут фактично колоніального режиму. Насторожує, однак, те, що поруч зі словом „Росія” в його концепційному начерку новітньої історії Білорусі не чутно слова „Польща”. Адже наукова об'єктивність зобов'язувала б не замовчувати зворотнього боку русифікації, що виявлявся у пропольському відтокові елітарної частини населення, а завдяки зусиллям універсальної церкви – у полонізації тисячних мас вірних-уніатів, міщан і селян. З іншого боку, польський фактор дав основне забарвлення культурно-національному життю Білорусі XIX ст., а повстання 1830 та 1863 pp. є дослідницькою проблемою настільки ж білоруською, наскільки й польською та литовською (додам – і українською), чого в запропонованому начерку концепції не відображено.

Щодо останнього періоду – історії радянської Білорусі, то охарактеризувати авторську візію важко, бо навряд чи її заміниш уже традиційними інвективами в бік „фальсифікаторів”, якими обмежився шановний автор.

Перша зі статей часопису, написана Георгієм Штиховим („Витоки білоруської державності”, с.25-33), є свого роду концептуалізованим нарисом, у якому автор обґрунтовує тезу про державну окремішність Полоцького князівства – регіону замешкання протобілоруського племені кривичів – упродовж XI-ХІІІ ст. На жаль, конкретним міркуванням і доказам не передує класифікаційно-теоретичний вступ, з якого видно було би власний погляд Г.Штихова на типологію середньовічних держав з неповним суверенітетом. Відтак і авторські висновки, констатуючи і без того очевидне (держава була), не торкаються натомість важливішого – її типологічної моделі, хоча наведений у статті фактичний матеріал, як здається, дає змогу це зробити.

У статті Сергія Тарасова „Приєднання до християнства” (с.34-42) мова йде про тривалий процес християнізації Полоцької землі, розгортання якого автор окреслює періодом з кінця X до початку XIII ст. Переломним моментом він вважає XII ст., коли виникли перші монастирі, поширилась традиція чернечого служіння і різко зросла кількість храмів по містах. Заслуговує, зокрема, на увагу гіпотеза, що розповсюдження християнства мало тут інші витоки, ніж силовий поштовх з Києва, і від перших кроків спиралося як на візантійську, так і на римську церковну традицію. Надто розлогий нарисовий вступ з загальниками підручникового змісту, присвячений поширенню християнства в Європі, дещо розмиває тематичну цілісність цієї цікавої статті.

Добротним фактографічним матеріалом підкріплені спостереження Алега Трусова, викладеш в статті „Бельчицький монастир” (с.42-50). Стаття спирається на археологічні розкопки решток давньоруського монастиря в передмісті Полоцька, проведені автором. Класифікуючи й описуючи знахідки цегли, плінфи, клейм, фрагментів фресок, А.Трусов дає словесну реконструкцію Великого собору і Борисо-глібської церкви – унікальних пам'яток архітектури княжої доби.

Описові церковних споруд Полоцька присвячена й наступна стаття Анатоля Кулагіна „Храми на Двіні” (с.51-58), де автор на прикладі конкретних будівель простежує (втім, надто побіжно) історію культової, архітектури колишньої княжої столиці з XI до початку XX ст.

Після згаданих статей вміщено інформаційний матеріал Алени Філатової „Полоцьк 1818 р.” (с.59-60), у якому зреферовано статистичні виклади та спостереження анонімного автора, надруковані 1818 р. в часописі Полоцької єзуїтської колегії „Miesięcznik połocki”, з відомостями про чисельний та етнічний склад мешканців, кількість брукованих і ґрунтових вулиць, шкіл, мурованих та дерев'яних будівель тощо. Матеріал цей, без сумніву, цікавий, але певний подив викликає форма його подання: коректніше було б просто навести текст у перекладі з польської на білоруську.

Під рубрикою „Історія Білорусі” в журналі публікуються також дві добірки документальних матеріалів. Перша стосується Всебілоруського з'їзду 8-18 грудня 1917р., який дав поштовх до проголошення Білоруської Народної Республіки. Публікується, зокрема, газетний варіант звіту про з'їзд (с.62-69), „Уставна грамота до народів Білорусі” від 21 лютого 1918 p., якою Виконавчий комітет Ради з'їзду оголосив себе тимчасовою владою на території Білорусі (с.70-71), а також „Уставна грамота Ради Білоруської Народної Республіки” від 25 березня 1918 р. з проголошенням державної незалежності (с.71-72). Щоденник з'їзду, якому передує вступний коментар, підготував до друку Віталь Скалабан, а документи Ради – працівники Національного архіву Білорусі Я.Барановський, К.Козак та А.Вялик.

Друга документальна добірка, підготовлена Росціславом Плато-новим та Миколою Сташкевичем („Дві операції проти „ворогів народу”), містить два підсумкових звіти Управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ БРСР за червень і грудень 1938 р. з кількісними даними, прізвищами „керівників” та стислими витягами свідчень осіб, заарештованих у двох операціях – „по розгрому антирадянського підпілля” та „по польській, німецькій і латиській агентурі” (с.73-80). Унаслідок першої операції впродовж 1937-1938 pp. за цим звинуваченням було репресовано 2570 осіб; друга операція принесла ще більше жертв – 21407. Публікація доповнена вступними зауваженнями і короткими довідками про людей, чиї імена згадуються у першому документі (другий класифікує „шпигунів” і „диверсантів” лише за національною ознакою, без зазначення прізвищ). Попри вражаючий зміст публікації, її технічне виконання залишає бажати кращого. Перший (текстовий) документ наведений лише у витягах, без зазначення обсягу пропущеного тексту, а пояснені в коментарі прізвища не охоплюють навіть половини згаданих у публікації. Недостатньою видається діловодна характеристика документів: неясно, зокрема, кому конкретно вони адресувалися (що не можна не брати до уваги, оцінюючи їхню цифрову достовірність). Згадка у вступі про те, що за один день з Управління держбезпеки могло виходити до п'яти таких записок (с.75), породжує закономірне питання щодо вичерпності вказаних енкаведистами цифр.

Завершує наукову частину часопису видрукувана посмертно з рукопису стаття відомого білоруського історика й політичного діяча, одного з організаторів Білоруського Народного Руху Михася Ткачова, який помер у жовтні 1992 р. (публікації передує некролог Віталя Скалабана і Михася Чернявського). Дослідження покійного фахівця з історії замкового будівництва та організації міської оборони Білорусі, книги якого, на жаль, майже невідомі українському читачеві, має назву „Війна Росії з Річчю Посполитою 1654-1667 pp.” Висловлюючи цілком новий погляд на події, здавалося б, добре вивчені, історик блискуче продемонстрував, як власне виглядає філігранний білорусоцентризм у баченні минулого. Події 1654 p., коли за півроку Росії вдалося захопити 33 замки і встановити окупаційний режим на значній частині білоруської території, висвітлені з жорсткою об'єктивністю. Оповідаючи про дволичну” демагогію російської політики, Ткачов без прикрас змальовує і внутрішню слабкість неготового до війни Великого князівства Литовського, і проросійські ілюзії частини православних низів, і закутковий егоїзм шляхти. Жваво описані епізоди героїчної оборони Смоленська, Полоцька, Вітебська, Гомеля та інших міст переконують у логіці об'єднання вчорашніх антагоністів – білорусів, поляків та євреїв – перед лицем спільної зовнішньої небезпеки.

Несподіваним для українських істориків, схильних глорифікувати козацькі походи як незмінно „визвольні”, буде погляд на участь Богдана Хмельницького у дипломатичній підготовці до війни та оцінка дій полків Івана Золотаренка на білоруській території, зокрема – при облозі Гомеля та винищенні населення Свіслоча, Чечерська, Річиці, Стрішина, Жлобина. Нарисова стилістика статті не завадила Ткачову наповнити її об'ємним фактологічним матеріалом, завдяки чому .в читача складається цілісне уявлення про трагічний для Білорусі 1654 p., коли великі маси населення були винищені або ж вивезені в полон, а захоплені міста зазнали непоправних матеріальних втрат. Усе це дає підстави оцінити працю М.Ткачова як окрасу першого випуску „Білоруського історичного часопису”.

Завершується рецензований номер групою матеріалів методичного спрямування на допомогу вчителеві історії. Зокрема, надруковано пробні розділи підручника Анатоля Житка й Уладзимира Пляшевича про повоєнну Білорусь, матеріал Марії Литвин для уроку про розподіл сфер впливу між СРСР та гітлерівською Німеччиною наприкінці 30-х років, а також добірка інформативного матеріалу Уладзимира Новицького про заходи русифікації культурного життя в Білорусі упродовж першого повоєнного десятиліття.

Наприкінці номера в рубриці „Наукове життя” вміщено низку інформацій про діяльність Міжнародної асоціації білорусистів та більші наукові конференції 1992 р. Доповнює випуск бібліографічний перелік літератури на допомогу вчителеві історії.

Оцінюючи часопис загалом, фаховий читач переживе двоїсте відчуття: радість, що білоруські історики врешті матимуть уперше власний науковий орган, і смуток від його змістових „недотяжок”. Автор цих рядків належить до оптимістів, вважаючи, що коли житиме наукове друковане слово – житиме й удосконалення, а тому щиро вітає своїх білоруських колег з їхнім професійним святом!