Юрій ЗАЗУЛЯК

VELYCHENKO STEPHEN.
NATIONAL HISTORY AS CULTURAL PROCESS. A SURVEY OF THE INTERPRETATION OF UKRAINE'S PAST IN POLISH, RUSSIAN AND UKRAINIAN HISTORICAL WRITING FROM THE EARLIEST TIMES TO 1914.

Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1992. XXXV+283 P.

Вихід у світ книги канадського історика С.Величенка „Національна історія як культурний процес” стане, безсумнівно, помітною подією в сучасному українознавстві. Автор спробував по-новому підійти до вивчення історіографічної спадщини про минуле України, сконцентрувавши свою увагу передусім на соціальній ролі історії та історичної свідомості. При цьому С.Величенко стверджує, що для переважної більшості людей історія є швидше не фактами, вибудуваними відповідно до хронології, а сукупністю уявлень про найвизначніші події минулого, які, власне, й творять структуру історичної свідомості певної спільноти та допомагають їй ідентифікувати себе (с.ХІІІ). При такому підході історія Історіографії розглядається в ширшому контексті культури, є, так би мовити, її своєрідним віддзеркаленням, коли залежно від тих чи інших соціокультурних змін одні й ті ж події минулого зазнають постійних реінтерпретацій[1].

Другий важливий момент у теоретичних побудовах автора стосується ролі історика в написанні ним своїх праць. Виходячи з принципів історичного релятивізму, С.Величенко твердить, що всяка історія є „[...] звичайно відбиттям превалюючої міфології, хоча його [історика] уявлення про минуле і було приведене точно у відповідність з методологічними принципами, системою формальної логіки і є до певної міри неспростовним” (c.XIV)[2]. Тому автор формулює своє головне завдання таким чином: показати, наскільки важливою, порівняно з соціально-політичними, естетичними, культурними факторами, була роль власне наукової методології у зміні поглядів на українську історію. Для цього С.Величенко, даючи огляд корпусу головних праць польської, російської та української історіографії про Україну, виділяє ті події української історії, які найчастіше привертали увагу істориків й інтерпретації яких найбільше спричинилися до формування уявлення цих народів про Україну. На думку автора, найважливішими серед них були: походи польських королів на Київ у XI ст.; захоплення Києва 1169 р. Андрієм Боголюбським; приєднання Галичини до Польської Корони в 40-х pp. XIV ст.; питання українських земель в Уніях 1386 і 1569 pp.; становище Православної церкви в Речі Посполитій і Берестейська Унія; вплив української культури на Росію у XVII ст.; козацькі повстання (1590-1648); Переяславський та Галицький договори; російсько-українські відносини та козацька автономія (1654-1786); соціально-економічна історія (1500-1783); гайдамацькі повстання XVIII ст. (c.XV). Кожна з трьох частин книжки присвячена відповідно оглядові цих подій в історіографіях трьох народів.

Стосовно польської історіографії С.Величенко виділяє п'ять головних інтерпретацій: літописну, ліберально-республіканську, консервативну, інтерпретацію „краківської школи” та позитивістську (с.72). Перша, вироблена істориками середньовіччя і нового часу, подавала польсько-українські відносини у термінах завоювання і споконвічної васальної залежності Русі від польських королів. У підставах такої концепції польських хроністів, зазначає автор, лежали два засадничі принципи: уявлення про середньовічну Польщу як східний бастіон латинської цивілізації та вплив клюнійської реформи Католицької церкви у XI ст., за якою православні трактувалися як єретики (с.5).

Наприкінці XVIII ст., унаслідок кризи традиційної шляхетської ідеології сарматизму і проникнення ідей Просвітництва, на зміну літописній прийшла ліберально-республіканська інтерпретація, її поява характеризувалася важливими змінами в польській історіографії, зокрема у ставленні до історії України. Це найяскравіше проявилося в працях Йоахіма Лелевеля та інших представників романтичної історіографії, для яких українське минуле мало особливу атрактивність з огляду на особливості ідеології романтизму. Й.Леле-вель відкинув ідею насильницького приєднання України, підкреслюючи мирний характер цього процесу і всіляко наголошуючи на значенні цивілізаційної місії Польщі для соціально-економічного, культурного та політичного розвитку українських земель. За словами С.Величенка, ця теза стала „концептуальною структурою” для переважної більшості польських істориків XIX ст. (с.75). У працях ,Кароля Шойнохи та істориків „краківської школи” ця концепція була остаточно сформована у вигляді відомої „ягеллонської ідеї”[3].

У другій частині, присвяченій поглядам російських істориків на українське минуле, С.Величенко детально аналізує створення в російському середньовічному літописанні уявлення про Москву як єдину спадкоємницю Київської Русі. Іншим важливим питанням, яке порушує автор у цьому розділі, є аналіз української проблематики в російській історіографії XIX ст. Початкове ріст зацікавлення минулим України був тісно пов'язаний з боротьбою проти поль­ського національно-визвольного руху, особливо у період після листопадового повстання 1830-1831 pp. Переконані в необхідності якось узаконити свої претензії на Правобережну Україну та довести одвічну російськість цього краю, російські офіційні кола звернулися до історії. Як результат, 1837 р. з'явилася „Русская история” Миколи Устрялова, яка повинна була виконати подібну функцію. Особливістю цієї нової схеми, як зазначає автор, було органічне поєднання старих династичних елементів московського літописання з ідеями модерного націоналізму (с.97). „Прагматична схема” Устрялова домінувала в російській історіографії протягом XIX ст.

Розглядаючи українську історіографію, автор виділяє три головні інтерпретації її минулого. Це корпус літописів та хронік, створених українським духовенством у XVI-XVII ст.; „автономіська” концепція, представлена козацькими літописами XVII-XVIII ст., та народницька історіографія XIX ст. Особливістю цих інтерпретацій була відсутність континуїтету між ними, коли внаслідок постійного занепаду та асиміляції вищих верств українського суспільства кожна нова культурна еліта концентрувала свою увагу на іншому, часом протилежному, аспекті минулого для власної легітимізації (с.214)[4]. Наприклад, коли автори Густинського літопису чи „Синопсису” писали переважно про Рюриковичів та про заново відкриту для українського суспільства у XVI ст. київську історичну традицію, то на сторінках козацьких літописів ця тема майже не була представлена. Для козацького стану, який здобув владу силою в часи Хмельниччини, легалістичні та династичні категорії традиційної історичної думки попередньої епохи не були корисними, оскільки події 1648 р. за цією схемою були повстанням проти Богом встановленого порядку, і вище духовенство, як твердить С.Величенко, не бажало підтримувати цього акту. Тому концепція української історії, сформульована в працях козацьких літописців, пов'язувала козацтво не з традиціями Київської Русі, а з подібними соціальними групами, які нібито існували ще задовго перед державою Рюриковичів (с.148, 149). Це ж стосується народницької історіографії XIX ст., яка фактично розірвала зв'язки з історіографічною традицією попереднього періоду і майже не зверталася до проблем елітарних груп чи держави, натомість зосереджувала свою увагу на історії широких народних мас, висуваючи на перший план лінгвістичні та етнічні критерії в українському історичному процесі. Це вдало показав автор, аналізуючи „Повесть об украинском народе” Пантелеймона Куліша (с. 167-171).

Ставлячи перед собою мету дослідити вплив розвитку наукової методології в історичній науці на реінтерпретації українського минулого, автор дійшов висновку про несуттєвість цього фактора. Натомість значно більшою мірою такі зміни визначалися, на думку С.Величенка, реальними конфліктами між цими народами.

Загалом дослідження С.Величенка заслуговує високої оцінки та уваги істориків і всіх,, хто займається проблемами українознавства.



[1] Про розвиток історіографії як зміну .домінуючих” метафор, характерних для певної моделі культури, які дають різні конкуруючі між собою інтерпретації історії див.: Вжозек В. Историография как игра метафор: судьбы „новой исторической науки”. Эпистемология истории в поисках сменяющихся историографических метафор // Одиссей. М., 1991. Вып.З. С.60-72.

[2] Про концепції сучасного історичного релятивізму див.: Могильницкий Б.Г. Между объективизмом и релятивизмом: дискуссии в современной американской историографии // Новая и новейшая история. М., 1993. № 5; Serejski М.Н.. Przeszłość a terażnejszość. Warszawa, 1965. S.8-17; 34-49.

[3] Maternicki J. Jоzef Szujski wobec tzw. idei jagiellońskiej // Historia XIX i XX w. Studia i szkice. Wrocław, 1979; Ejusd. Michał Dobrzyński wobec tzw. idei jagiellońskiej // Kultura historyczna dawna i współczesna. Warszawa, 1979; Ejusd. Początek mitu jagiellonskiego w historiografii i publicystyce polskiej XIX w.: Karol Szojnocha i Julian Klaczko // Przegląd humanistyczny. Warszawa, 1988. R.32, N 11/12; Ejusd. Stanisław Smółka i powrót historiografii polskiej do mitu jagiellońskiego // Przegląd humanistyczny. Warszawa, 1989. R.33, N 1.

[4] Толочко О.П. „Русь” очима „України”: в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. К., 1994. № 1. С.111-117.