Василь ІНКІН

ІНСТИТУТ СПІВПРИСЯЖНИЦТВА
ТА ГРОМАДСЬКІ СІЛЬСЬКІ СУДИ
В ГАЛИЦЬКІЙ ЗВИЧАЄВІЙ ПРАКТИЦІ XVI-XVIII ст.
ПОРІВНЯННО З РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ

Пам'яті академіка Івана Крип'якевича

Князівський суд („суд княжь Руської Правди)[1], а з розвитком імунітетної системи і домініальні (вотчинні, намісницькі) суди лише поступово узурпували компетенції громадських (общинних) судів, протягом усього середньовіччя експлуатуючи механізми громадської самодіяльності в цій сфері. Функції вищого суду зводились до нагляду, санкціонування позасудових вердиктів, визначення пені та допомоги громаді в екзекуції. Середньовічні судові кодекси часто нагадують такси штрафів, зачіпаючи звичаєві процесуальні загальновідомі на той час – норми лише в зв'язку з новаціями. Більша частина процесу проходила поза межами суду, в громадах.

В актових книгах галицьких замкових (королівських) і громадських судів відклались записи розслідувань, проведених у сільських громадах (акти „інквізицій”) і обляти різного роду сільських угод. У розпорядженні дослідника наявні також 15 актових сільських книг[2], з яких лише незначна частина опублікована[3]. Особливо багаті за змістом акти зборових судів „країн” волоського права Симбірської волості-економії та старосольської жупи[4], книга крайничого суду Гвоздецької крайни XVIII ст.[5]

Мета цієї статті – реставрація архаїчних рис інституту співприсяжництва XVI-XVIII ст., які можна екстраполювати бодай на ХІ-ХІІІ ст. При цьому необхідно мати на увазі такі фактори модифікування звичаєвих норм, як панщинно-фільваркова система і залюднення пусток на німецькому і волоському праві. Мав повну рацію Я.Рутковський, стверджуючи . антагоністичність магдебурзької системи щодо сільських громад[6]. Громаді протистояла авторитарність солтиського (від назви голови сільського уряду „солтис”) суду, олігархічний і замкнений характер лавинної колегії[7], яку він і призначав (obieranie lentwoyta, przysiecnych; село Нагуєвичі, Самбірське староство, 1686[8]). Не тільки ранні локаційні грамоти, пов'язані з поселенням етнічних німців (село Стрілковичі, Самбірське староство, 1395), декларували виключність солтиського суду з апеляцією до короля (non alibi nisi coram sculteto, scultetus autem coram nobis[9]), але і деякі грамоти XVI ст. поряд з наданням судового імунітету магдебурзького типу старим оселям (село Торчиновичі, Самбірське староство, 1522) містили право суду у малих і великих справах (pro causis quibusque tam parvis quam magis[10]), за одним винятком: на той час королівська влада резервувала за собою компетенцію „земського права” (pozoge; nasilstwo, rozbicie drogi, rozlanie krwi szlacheckiej; села Грушова, Літиня, Дрогобицьке староство, 1531[11]). Право кримінального суду активно реалізувалося в XVII ст. у селі Чукві[12].

Громади руського і волоського права, переведені в адміністра­тивному порядку на німецьке, не мирилися з втратою судових прерогатив і або домагалися повернення старих порядків (Одрехова, 1603-1605, 1628-1635[13]), або ігнорували суд війта, а часом і самі таємно чинили суди (samisz w rozmaitych exscessach[...] do sadzenia[..J zasiadaia, sady odprawuja i strony zgadzała; село Нагуєвичі, 1638[14]).

Волоська етнічна інфільтрація, якщо вона мала місце, зустрічала на галицькому грунті споріднені суспільні структури і завдяки правовому імунітетові оживляла в них архаїчні риси часів слов'яно-романського симбіозу, насамперед в організації громад і суду[15], а також спільність правових норм[16]. На самих етнічноволоських землях навіть „господарський” (верховний, державний) суд зберігав форми общинного вічевого суду і дотримувався звичаєвих процедур ще довгий час[17]. На галицьких же землях разом з етнічною асиміляцією відбувалось поглинання домінуючим українським звичаєвим правом тих норм права і процесу, які відрізнялись від корінних. Так під захистом формального волоського імунітету, яким у Польщі не користувалось українське право, продовжували діяти норми українського народного звичаєвого права в реліктовій формі.

Роль інституту співприсяжників можна зрозуміти тільки в контексті сільських громадських (общинних) структур. Мова йде про особливих свідків доброї слави або свідків-послухів, помічників присяги – загальноєвропейський інститут conjura tores[18], відмінний від виборних присяжних за посадою.

Німецьке право покладало винесення вироку (orthey) на лавників, звідси їх назва – ортельники[19]. В селах руського і волоського права це було справою громади, вічевих сільських судів при пасивній ролі самого судді.

У 1608 р. королівські комісари зробили зауваження тіунам (сільським головам руського права) Мединицького ключа (Дрогобицьке староство) за те, що вони видавали возному людей, яких громада звільняла від присяги як ні в чому не підозрюваних (ktorych gromada iako ludzi ni w czym nie podejrzonych z przysięgi wypuściła[20]). В „руських” громадах Самбірщини укладалися також різного роду приватні майнові угоди, які на підставі усного свідчення тіуна та інших осіб записувалися для більшої ваги в замкові актові книги (село Сельце, 1609, 1611)[21]. Громади руського права могли на Самбірщині „доручати” суд присяжним (pozwala sad па ludzi przysięgłych; село Березниця, 1679[22]), а апеляція від громадського суду йшла до замку (село Дорожів, 1606, 1610[23]). Громада села Оряви на Сколівщині ще 1765 р. платила „тіунщизну”, а також „за суди, бо самі судяться” (za sady ze sie sami sądzą)[24].

Що стосується сіл волоського права, то справедливо зауважено, що тут судив „князь з громадою”, але тільки за участю виборних на певний тривалий період присяжних і тільки в малих справах, у присутності людей з громади він міг судити „одноосібно”[25].

Головував у сільському суді власне обраний громадою серед членів князівського „династичного” клану за „уряда”, „тіуна” або „війта” – князь[26]. В інших відношеннях сільські суди волоського права не відрізнялися від судів руського права. Злочинець тут міг бути засуджений „всією громадою”[27], „паном крайником і громадою”[28]. На відміну від сіл руського права, у „волоських” селах, як і „німецьких”, судові акти вписувалися до спеціальної книги, звідки можна було одержати „картку” (виписку) за підписом і печаткою князя або крайника, але самі акти, зокрема різного роду майнові угоди, відбувалися за участю громад („вся громада мшанецька”, 1607[29]; „крайних з усією громадою вовчанською”, 1605[30]; за участю князя і всієї ластівецької громади, 1600[31]; у присутності „всієї громади Головецької”, 1626, 1630[32] та ін.). Характерно, що як тільки село Торки було переведено з руського на німецьке право, громаді відразу ж було запропоновано придбати скриньку для зберігання книг[33].

„Руські” і „волоські” суди не мали „права меча” (карної юрисдикції), але справи відкритого (згідно з Руською Правдою (далі – РП) – „в сваді”) вбивства залагоджувалися в громаді за допомогою приятельських угод (compositie; compromise і wynalazek przyiacielski)[34]. Зближувала „руські” „волоські” суди Галичини чисельність колегії присяжних – вона у повному складі ніколи не мала більше 7 членів. Максимальною кількістю членів судового жюрі за німецьким правом вважалися 11 лавників і війт, разом 12[35], хоча дотримувались її рідко (напр., село Нагуєвичі, 1749[36]).

Е.Тшина підтверджує, що в селах руського і волоського права „на просторі від Сандеччини до Покуття” діяли суди, які „в своїй практиці керувалися нормами давньоруського права”[37]. Але й німецьке право зазнало модифікування під впливом домінуючого соціуму (напр., крізь структуру Мушинського кримінального судового округу німецького права проступає структура прикордонної волоської „крайни”)[38].

Отже, для вивчення давньоруських правових реліктів базою однаково можуть служити галицькі села як волоського, так і руського права. В XVI-XVIII ст. в Галичині відбувається поступове нівелювання сільського судівництва, уніфікується номенклатурна термінологія общини: термін „війт” стає загальним для сільського старости будь-якого права. Поступово деградує вічевий сільський суд.

В актах майнових угод села Одрехови (Сяноцьке староство) записи про присутність громади (типу: „й вшитка громада Одреховьска была при тым”) датуються 1572, 1574, 1606, 1608, 1614 pp., і останній – 1616 р.[39] В той же час записи типу „и иных людии вного” або „и иных” спочатку зустрічаються, поруч зі згаданими вище, в кожному акті, потім – нерегулярно, і 1664 роком датується останній такий запис. Спрощується цивільний процес, наближаючись до формулярного; в оформленні угод з 1682 р. на перший план виступає письмовий документ з особистими підписами („яко неуместна писма[...] рукою власною крижем подписується”[40]).

У Симбірській економії стара практика тривала довше. Тут ще у XVIII ст. „люди з громади” могли заборонити сімейний поділ майна (Стрільбичі)[41]. В XVII ст. навіть князівський клан, приступаючи до поділу земельної спадщини, звертався до громади (oświadczyli sie przysieznemi i gromada przy cerkwi; село Мала Лінинка, 1631[42]). „При всій громаді” продавали худобу і гурти овець (село Дубовий Дністрик, 1661[43]), укладали кредитні угоди (в свідки „stawu gromadę wszytka і kniazia”; село Росохач, 1604)[44]. Кожен учасник громадських зборів, на яких слухалась судова справа чи укладалась угода, якщо він користувався довірою сусідів і мав добру пам'ять, був потенціальним „свідком” і гарантом непорушності громадського рішення. При усній формі процесу роль таких свідків була особливо велика: це – не випадковий свідок, а представник громади у вищому суді.

У кримінальних справах громада, пов'язана колективною від­повідальністю, виступає як єдине ціле, в повному складі бере участь в розшуках та видачі злочинця урядовому правосуддю.

В селах німецького права на Самбірщині ще на початку XVII ст. активність сільських громад проявлялася не тільки в розслідуванні карних злочинів на спеціальних багатолюдних сесіях („iudicium criminate bannitum”, „iudicium opportunum celebratum”, „prawo gajne[...] przy okoliczności wszystkiej gromady” – села Чуква або Котковичі), що простежуються з 1599 до 1676 р, а й у процедурі гнання сліду[45] і у так званих ругах (prawo rugowe)[46].

Незважаючи на німецьке походження терміну, галицькі руги, на відміну від регулярних періодичних західноєвропейських Dorfrügen, franches vérités перед сеньйором[47], мали принагідний характер – з приводу недовір'я до громади. У записі 1647 р. в актах села Чукви дано пояснення: руговий суд починається з присяжних, що складають присягу за себе і своїх колег, а потім присягаються всі сусіди, що один не знає за другим жодного поганого вчинку і взагалі не може нікого з них підозрювати в тому, щоб він міг заподіяти сусідам або панові шкоду, яка би могла статися в селі[48]. Форма сповіді перед паном у злочинах, які залишалися невідомими судові або нерозкритими, зближує процедуру в Чукві, німецькому від самого заснування селі, з Dorfrügen. Вплив німецького права в застосуванні ругів безпосередньо перед сеньйором у волоських селах знайшов свій вираз у виїмковому випадку, коли громада була викликана до замку і там ругувалася перед старостою: „кожен з хліба”, тобто „сам за себе, як і за свій дім” і „за свою челядь” (село Ботелка, Самбірське староство, 1610)[49]. В усіх інших випадках волоські громади сходились на руги у своєму селі за листом із замку, у присутності крайника і князів, і ставили за мету виявити конкретного злочинця або речові докази (lice). Від позивача залежало відмінити pуги[50]. Тому руги могли проводитись лише в якійсь частині села, „від кожного десятка”, або по 12 осіб за „кожен кінець”[51]. В такій формі руги були подібні до великоруських „повальных обысков”[52] і не мали в собі нічого „німецького”. На відміну від європейських аналогів, руги не рекомендувалося проводити з приводу незначних казусів, бо ругова присяга як крайній засіб могла пошкодити громаді на майбутнє, і у випадку якоїсь більшої напасті (napaści) вона не могла би вже після цього ще раз присягати згідно з „руговим правом” (село Стрілки, Старосільська жупа, 1697)[53].

Для ругів, за самбірськими матеріалами, потрібні були серйозні підстави – наприклад, навмисне „затирання сліду” громадою („slak gnoiem zacierali”; село Яблінка Чернецького, 1612)[54], постійні рецидиви крадіжок у громаді (село Сушиця, 1651)[55]. Руги були альтернативою „трясіння громади” (воно відбувалося по гарячих слідах) у тому випадку, коли громадою було прогаяно час. Але „трясіння” („gromadе:.. od końca do konca trzesiono po gorach, po komorach, po stodołach na kazdym mieyscu patrajac”; села Лінина, Жупане, 1694) виключало pyrar[56].

І все ж між трясінням і рутами була істотна різниця. Трясіння – тотальний обшук – застосовувалося за наявності переконання в тому, що злодія треба шукати в даній громаді. Руги ж мали характер тотальної очисної присяги в тому, що злодія серед громади немає. Приклад: на громадських полях знайдено рештки викраденого вола. Злодій здер з нього шкуру, а м'ясо покинув, бо раптом пустилася сильна злива; але й громада позбавлена була можливості відвести від себе сліди злодія – їх було змито. Громада повинна була шукати злодія, але якщо б його не знайшла -відвестись від підозри „руговим правом” (село Дубовий Дністрик, 1668)[57].

Ні трясіння, ні руги відвести не можна було, як і не міг цього робити позивач самочинно. Отже, вічеві (копні) общинні суди -галицька реальність XVI-XVII ст. Можна з певністю твердити, що руги не були запозиченням з німецького права і з'явилися задовго до того, як поширився цей німецький термін[58]. Участь в них усіх голів родин громади була обов'язковою ще в XVII ст. Відсутність „на сліду” когось із сусідів стягала на нього підозру у злочинстві (село Гнила, Симбірське староство, 1661)[59].

Обов'язковий характер мала присутність усіх мешканців „крайки” і на зборових судах: відсутні підлягали серйозним покаранням[60]. Громада делегувала своїм представникам право виступати в карних справах свідками і присяжниками від її імені у вищих судових установах. У цьому випадку йшлося про присяжних в певній справі, не обов'язково присяжних за виборною посадою.

РП знає три терміни на означення свідків: загальний („сведетели”) і два спеціальні: „видоки” і „послухи”. Дослідники часом не бачать різниці між ними[61]. Нам здається, що з тексту самої стародавньої пам'ятки можна вивести відмінність між ними. Видоки виступають у 37-й статті Поширеної Правди (далі – ППр)[62] як свідки добросовісної купівлі краденого, коли покупець не знав, у кого він купив. Потерпілий, який упізнав свою річ, забирав у нього своє „лице” (поличне), тобто украдену річ, а нещасливий покупець, втративши свої гроші, повинен був очиститись від підозри в злодійстві співприсягою (ротою) з митником або двома мужами, названими видоками. Від останніх вимагалося підтвердити сам факт купівлі, який вони бачили на власні очі. Це свідки зовнішнього факту. Згідно зі ст.1 Короткої Правди (далі – КПр)[63] і ст.29 ППр, „кровав мужь”[64]4 не потребував видоків для судового позову, але якщо на ньому не було ніякого „знамения” побоїв, то треба було „привести ему видок”. Видокові досить було бачити сам факт нанесення побоїв. Видоком могла бути стороння людина, навіть урядова особа (митник), не пов'язана ніяким моральним обов'язком з позивачем і необов'язково – сусід звинуваченого по громаді. Ст.29 ППр має продовження, в якому розглядається казус, коли сам потерпілий виявився призвідцем бійки, „сам почал”, „а вылезуть послуси”. В рамках однієї статті виступають і видок, і послух. Навряд чи в цьому казусі йдеться про блискавичний обмін ударами. Важко уявити забіяку, який скаржився б у суд, зазнавши поразки при такому обміні, зрештою, „нешкідливими” ударами від сильнішого противника. Тут вистачило б свідчення того ж видока. Напевно, обидва удари розділені проміжком часу, причому удар, яким позивач „сам почав”, залишився без відповіді, бо нападаючий відразу утік. Послухові належало знати всю попередню поведінку сторін у громаді від початку конфлікту, отже, послух – свідок від громади. Послухів ми бачимо в РП і при розгляді карних злочинів. Про них мова в ППр у ст. 18 про „поклепну виру” і ст. 21 – теж пов'язаній з поклепом („искавше ли послуха, не налезуть”)[65]. Тут общинний характер інституту послухів проступає ще виразніше: адже факт поклепу міг бути виявлений тільки в процесі попереднього „слухання” справи в громаді, і послух – учасник такого слухання. Послухи присутні і при гонитві по сліду (ст.77 ППр: „а след гнати[...] с послухи”[66]).

Свідок (послух) приватних угод вступав з учасниками угод у певні відносини, які мали обов'язковий характер і тягнули за собою моральну і матеріальну відповідальність. Послухи виступають у РП при порушенні угод („о запреньи кун”, тобто при запиранні боржника – ст.47 ППр[67]). Мабуть, вони були свідками, „послухами” і самої угоди. Що це так, свідчить ст.50 ППр, яка прямо вказує на це: „послухи ему ставити, како ся будеть рядил, тако же ему имати”[68]. Виняток з цієї норми, який стосувався купецьких кредитних угод, зафіксований ст.48 ППр („купцю пред послухи кун не имати, послуси ему не надобе”). „Нетуть послуха” також і при поклажі товару (ст.49)[69], адже за характером своєї діяльності купець не мав постійного зв'язку з певною громадою. Послух для суду важливіший від простого видока. Але щоб можна було покластися на свідоцьку пам'ять, потенціальних свідків належало зацікавити матеріально. Адже весь процес віками відбувався в усній формі. В Росії сільські книги реєстрування угод з'являються лише у XIX ст.[70]

Пережитком глибокої старовини була уже в практиці XVI-XVIII ст. спеціальна плата лавникам при внесенні приватної угоди в актові книги – „пам'ятне” („pamiętne”, „obłożyć pamiętnym”, „pro memoria”, „memoriale”[71]). Можливо, початкове це була винагорода для послухів. Свідок мав відповідати певним моральним нормам, бути зрілого віку, з доброю пам'яттю, розсудливим („rozsądku godne”, „w latach sędziwych”). У поземельних справах і тих, де юридичного значення набував фактор давності, авторитетними були свідчення людей, що прожили „по сто років і більше”[72]. Особливої ваги свідченням стариків надавалося в межових спірках. У розмежуванні власницьких кордонів з обох сторін виділялося по сім старців (homines senes), які проводили межу в присутності „інших людей і сусідів” (для пам'яті). Королівські комісари приймали ухвали з цих питань на підставі їхніх свідчень (iuxta senum testium), якщо вони були одно­стайними (per omnis concordibus et unanimis) і підкріплювалися присягою кожного[73]. Навіть у вирішенні питань нобілітації та міжшляхетських земельних спірок брали участь старі віком сусіди, як шляхта, так і селяни (senes nobiles et plebeos vicinos)[74]. Старі люди були носіями громадської пам'яті, традицій.

Існували різні способи закріплення в пам'яті правових актів. Етнографам відомий звичай, за яким батьки били дітей на граничних копиях – щоб на все життя запам'ятали свою межу. Таку ж функцію виконував наочний формалізм і символізм, яким було обставлено акти відчуження прав власності. При поземельних уго. дах волевиявлення сторін скріплювалося обрядом передачі традентом набувачеві зеленої різки („pod rózga zielona z korzenia wyjęta”[75], „pod znakiem rózgi”[76]), яка символізувала, мабуть, не санкції за порушення угоди, а відчужувану землю за принципом pars pro toto, бо у багатьох народів цю ж роль виконує грудка дерну[77]. Дерен як символ землі зафіксований етнографами на Самбірщині при межових суперечках як „ходіння під дерном по межі”, тримаючи на голові пласт землі, ще в 30-х роках XX ст.[78] Крім своєї основної функції божого суду („суд святої землі”), цей символ служив унаочненням процедури. Присяга під дерном надавалась і свідкам[79]. Гроші, призначені для сплати за землю, тіун ”своїми руками” брав у покупця і передавав традентові[80], щоб усі бачили і могли засвідчити цей факт (село Кульчиці, Самбірське староство, 1607).

Винагородою для свідків (а водночас і символом акту) приватних угод про землю було частування – „свідоцьке пиво”, могорич, або літкуп. Воно виставлялося або обопільним коштом сторін, або покупцем (szwem groszem dobrim lyudzyom oszwyathczyl, postawywszy pywa garnecz albo czo bilo potrzeba; село Торки, Перемиське староство, 1570)[81], або в домі війта (тіуна), або в корчмі за участю судді, присяжних, добрих людей і... померлого традента (остаточне поквитування за землю в цьому випадку чинять спадкоємці)[82]. При розлитті остаточного могорича здавалося й різку[83], і тоді обидві символічні дії відбувалися одночасно (potwierdzone znakiem zieloney rоzgi y litkupem umocnione)[84], але могло мати місце і попереднє розлиття літкупу при ”зданні різки” („czls y w prawie siedziely, ktorzi litkup pili”)[85]. У відповідному письмовому акті зазначалося, що дана справа відома судові і присяжним (перелічено вісім осіб), лентвійтові, якійсь сторонній особі, взагалі „старому і молодому”[86] (село Торки, 1570-1580), тобто всій громаді, але поіменно названі лише учасники розлиття літкупу.

Цей звичай в українських актах XV ст. мав назву „могоричь”[87]. Оскільки пізніше ця назва змінилась на „літкуп” (кім. Litkauf), самбірські правознавці і практики XVII ст., а за ними пізніші дослідники[88], схильні були розглядати цей звичай як запозичений (tryb prawa magdeburskiego; село Гвоздець, 1684)[89]. В давньоруському праві існував близький термін – „літки”. Правомірно, мабуть, шукати „арійських” коренів цієї процедури[90], Послухи, отже, брали на себе захист законних інтересів сторін і зобов'язані були виступати співприсяжниками в їх справі в разі необхідності. Природно, що, крім санкції громади, продаж нерухомості вимагав згоди замку[91].

Російський селянин казав: „Коли справа відома всьому мирові (общині. – В.І.) навіщо докази?”[92]. Галицька громада також мусила знати все, що відбувалося у селі. Це стосувалося купівлі будь-яких рухомих речей. Відповідальність, яку ніс „послух” такої купівлі, ілюструє запис 1678 р. з села Стронної. Господар корови, яка пропала в селі Ільнику, впізнав її у селі Стронній на подвір'ї С.Дашова. Той зізнався у суді, що купив тварину „при людях” і платив за неї „при наших людях і людях з Підбужа”, Двоє з присутніх радили йому платити за неї „не сумніваючись”, бо купує у надійного чоловіка. Корову лишили С.Дашову, а розшук продавця повністю було покладено на зрадливих гарантів угоди[93].

Якщо покупець не знав, у кого він купив крадене, мусив назвати „людей, при кому купував”[94]. Покупець купленої на стороні худоби не повинен був таїтися з нею перед громадою, і якщо пригнав її додому пізно увечері, то наступного ранку мав показати її сусідам і вигнати в громадську череду[95]. Належало показати людям будь-яку куплену річ (oznajmić przed ludźmi; село Волошинова Воля, 1762[96]). За звичаєм, заборонялося купувати у явно непевних або неправочинних осіб, у жінок[97], жовнірів[98], а також у дисфамованих на вічевому зборі як таких, у кого „ніхто не повинен купувати нічого, ні худоби, ні зерна”[99].

Не примхою російських поміщиків XVIII ст. була продиктована вимога панських інструкцій для своїх управителів відпускати селян на ринок групами по кілька чоловік під наглядом десятських[100]. Такий звичай відомий у моравських волохів[101]. Самбірські селяни скаржились перед королівською комісією 1696 р. на своїх війтів, які вимагали „від речей, що продаються”, „по три гроши зі злотого”[102]. Та ось купівля відбувається в своєму селі „при всій громаді”. Було куплено двома селянами в Дубовому Дністрику (1661) цілу отару, 50 овець, які виявились краденими. Овець було повернуто господареві, а покупцям запропоновано стягнути свої гроші з того, в кого купували (pecuniam requirat ab istis, apud quos emit[103]). Це повністю відповідало ст.37 ППр, яка допускала до очисної присяги свідків для засвідчення добросовісної купівлі вкраденої речі, але якщо покупець не знав, у кого купив, то повертав її господареві, а сам мусив стягнути свої гроші з продавця, якщо знайде його[104]. В звичаєвій практиці Самбірщини, як і за ст.36 ППр („О своде”)[105], господар украденої речі, впізнавши її в іншої особи, не лише забирав її, а й жадав відшкодування за те, що було вкрадено разом з тією річчю (село Волошинове, 1767[106]). Але якщо було доведено добросовісність купівлі, то це жадання відхилялося, і потерпілий задовольнявся речовим доказом (село Колпець, Самбірське староство, 1612[107]). Якщо ж не було „належного доводу купівлі” чужої речі (свідків), то не рятувало навіть посилання на продавця – покупець краденого мусив відшкодувати потерпілому і „окупити горло” (село Вовче, Самбірське староство, 1603)[108]. Справу такого роду на користь позваного завжди вирішували свідки (село Мшанець, Самбірське староство, 1612)[109].

Загалом процедури і норми карного процесу, стереотип поведінки сторін галицької звичаєвої практики і РП збігаються часом до подробиць. Дослідники слушно пов'язують статті 35 і 37 ППр про купівлю татебного і про пізнання своєї речі в іншої особи зі ст.36. У звичаєвій практиці з пізнання своєї худоби або речі на чужому дворі й починається процедура, яка в актах називається „виводом”, „відводом” (wywod, wawod, odwоd) або „зводом” (za zwodem dobrym musieli konie wrocic[110]), метою якого було .дійти” своїх грошей, заплачених за крадене, через ланцюжок „завідців” (zawodca, zawojca) аж до першого „видавці” (wydawca) речі[111] („конечний тать” РП).

Випадків, коли б процедура тривала в практиці більше трьох зводів (село Стрільбичі, 1650; село Пиняни, Самбірське староство, 1625)[112], не зустрічається. Мабуть, такі випадки практично траплялись дуже рідко, тому ст.36 ППр зобов'язувала позивача йти тільки „до третьяго свода” в межах своєї городової округи[113]. Властивий „звід”, за звичаєм, полягав у наступному. Упізнавши свою річ (коня), позивач брав у того, хто тримав її у себе, її вартість, а саму річ лишав у нього. Громада збиралася на прохання підозрілого покупця і запрошувала до себе на гайний суд „видавцю”, на якого той показав, щоб той підтвердив, що це та сама річ (кінь), що він її продав оскарженому. Якщо видавця не з'являвся на виклик громади, кінь залишався у позваного (село Бабина, Самбірське староство, 1619)[114]. Позивач у наведеному конкретному випадку не захотів йти до кінця зводу: мабуть через те, що „видавця” виявився підданим п.Ожеховського і проживав у селі Куровичах аж на Золочівщині Львівської землі (Самбірщина – в складі Перемиської), а згідно зі звичаєм, так само, як і згідно зі ст.39 ППр, „в чюжю землю свода нетуть”[115].

Подібним чином на границі землі переривалось і гоніння сліду. Громада Нижньої Яблінки 1668 р. видала слід краденої худоби на землі села Сокільця, а далі йти відмовилась. Однак готова була присягнути, що в її селі злодія немає. Проте сам потерпілий відмовився від позову і навіть звільнив громаду від присяги[116]. Причина була в тому, що село Сокілець (Соколик) було розташоване за межами Самбірського повіту і Перемиської землі – на території Сяноцької землі. Це дає підстави вважати, що гоніння (в звичаєвій практиці – „відведення” – evadere) сліду розглядалося як одна з форм зведення або відведення від себе підозри. Логічно думати, що границя чужої землі, закрита для окремого позивача, становила тим більшу перешкоду для масового гоніння сліду. А отже, ст.39 ППр про „чюжю землю” поширювалась і на цю процедуру. Напрошується ще один висновок. Ст.Зб ППр („аже будеть во єдином городе” і „будеть ли свод по землям”[117]) мала на увазі городову округу зі „своїми” землями на противагу „чюжим землям”, куди, за ст.39, „из своего города[...] свода нет”. Але чужою землею в XVI-XVIII ст. була і сусідня територія в межах однієї землі, якщо вона належала іншому власникові.

Якщо конфлікт стосувався двох земель різних адміністративних підпорядкувань, процедура в звичаєвій практиці набувала збюрократизованої форми. Так було у випадку з викраденим з фолюша в селі Бистрому (Самбірське староство, 1602) сукном, яке було продане ще вологе на ярмарку в місті Хирові. Власник фолюша приніс з Хирова (Перемиське староство, тобто з-за меж Самбірщини), „свідоцького листа” (напевно від митника), на підставі якого видав позов селянинові з Михновця (Самбірське староство). Той заявив, що купив те сукно у мешканця села Журавина (Перемиська земля). Самарський старостинський суд наказав сторонам у супроводі свідків і своїх „князів” виїхати до Хирова і там „виводитися” згідно з законом, а акт „виводу” Хирівського суду за печаткою доставити в Самбір[118]. Загалом описана тут процедура, ускладнена виключними моментами, відповідає вимогам ст.39 ППр „О своде же”. Стаття зобов'язує покупця чужої речі у випадку, коли подальший „свод” вів у чужу землю, „вывести ему послухы любо мытника, перед кимь же купивше”. „Свідки” і „свідоцький лист” наведеного казусу адекватні „послухам” і митникові. Відмінність в описі самої процедури викликана тим, що законодавчий варіант дивиться на неї з позицій добросовісного покупця краденого (як йому очиститись від підозри), тоді як звичаєвий казус переданий з позицій потерпілого, якому не було заборонено шукати власних засобів дійти відшкодування, і цей момент висувається на передній план. На активні дії його штовхала, напевно, пасивність позваного при підозрілості самого факту продажу вогкого (отже, просто із шерстобійної ступи) сукна. Проте ініціативність позивача не позбавляла позваного обов'язку виставити свідків, у тому числі представників своєї громади.

В.Ключевський виводив термін „свод” від „сведитеся” – „зійдіться” на очну ставку[119]. З практики ж це лише один із моментів процедури, властивий „свод”. Із звинувачувальним характером процесу узгоджується те, що загалом він вкладався у комплекс дій, покликаних відвести від себе вину, підозру, вивести правду на світло, evadere (водночас „дійти” і „уникнути”).

У літературі слушно підкреслювався загальний характер інституту закличу на торгу ст.32 ППр („А челядин скрыеться, а закличють и на Topry[...]”[120]). Він торкався не тільки челядника, а й будь-якої речі (згідно Віслицького статуту – коня, зброї, одягу[121]), але ніякого відношення до крадіжок[122] не мав. Ст.32 ППр, подібно до багатьох юридичних пам'яток середньовіччя[123], не визнавала добросовісним набуття речі знахідкою[124]. Заклич якраз і спирався на цю норму. Згадана стаття зобов'язує господаря, який переховує збіглого челядника, видати його не пізніше як на третій день після того, як законний власник втікача зробить оголошення про нього на торговій площі найближчого міста. За самбірською звичаєвою практикою, заклич мав зробити не тільки потерпілий, але й той, хто знайшов загублене. Коли 1674 р. солтиси (вибранці) з села Підбужа на Самбірщині знайшли на гостинці книгу з пограбованої церкви, вони негайно оповістили про це свою громаду, а громада оголосила про це в Дрогобичі. Громаді після того було запропоновано очисну присягу[125]. Загубивши будь-що, потерпілі на Самбірщині зверталися до громади (навіть якщо п'яний хтось загубив що-небудь на дорозі), а громада деякий час тримала у себе загублені на її землях речі -будь то пістоля (села Дорожів, 1710), коштовна шабля (село Росохач, 1602) чи гроші (село Розлуч, 1669), а потім здавала їх до замку. В ст.32 ППр говориться про заклич на торгу з боку потерпілого і нічого не сказано про реагування з боку громади. У законодавців на першому плані стоїть захист інтересів власника раба (челядина). Але, напевно, до закличу вдавався не тільки потерпілий, але й той, хто знайшов річ або прийняв утікача. Сторони протягом трьох днів мали зустрітись на торгу. Законодавча норма зобов'язує „вивести” збіглого на торг не пізніше як на третій день після закличу. Якщо господар впізнавав свого челядника на третій день, той, хто його переховував, вважався таким, що намагався незаконно присвоїти чужу власність, і він не тільки повертав раба, але й платив три гривні „продажу”. В звичаєвій практиці ця норма застосовувалась до цілої громади. В 1668 р. нічними сторожами громади Яблінки Дубової у непізнаних злодіїв було відбито двох із чотирьох волів, вкрадених у Ясениці Зварицькій. Потерпілий упізнав своїх волів через 7 днів. За те, що урядник і присяжний Яблінки Дубової тримали в своєму селі відбитих волів протягом тижня, а не відігнали їх, „як повинно бути”, до крайницького уряду або до замку, громада мала заплатити „три гривні” штрафу[126]. Знаменним є збіг грошового номіналу штрафів, що не змінився протягом п'яти століть.

Значною статтею прибутків старости були приблудна і відбита в злодіїв худоба, якої не домагались господарі, а у випадку, якщо знаходився господар, – стягнення з нього викупу і коштів за утримання її в замку (biedne, obome), та викуп з хазяїв за знайдені речі (zboiczizna sive pozlemczlzna[127]). Річ, якої не домагались, могла перейти у власність того, хто її знайшов[128].

Розглянуті звичаєві інститути тісно пов'язані з сільською громадою, причому звичаєва практика дає нам наочні ілюстрації до окремих статей РП. Важко однозначно сказати, чи маємо справу з рецепцією норм РП на галицькому ґрунті, чи з нормами звичаєвого права, що існували до їх скодифікування Ярославом та його наступниками, але галицька звичаєва практика – свідоцтво загально-руського, а не локального, значення цих норм[129]. з цієї точки зору можна розглядати і співприсяжництво, яке закладене в інститутах кругової поруки і допомоги громади своїм членам в суді та її спільної відповідальності за громадський спокій.

Представник громади – послух, у момент присяги стає помічником невинно оскарженого або скривдженого. В наших джерелах присяга називалась, як і в РП, ротою, а співприсяжники виступають під назвою мужів. Обряд присяги полягає в тому, що свідки навколішках (poklekneïl), піднісши догори два пальці (podniosszy dwa palce), відводили позов в ім'я мук Христових (odwiоsie- męka Chzystusa Равд)[130]. Розрізняли присягу особисту (тілесну) і з поротниками-співприсяжниками. Додаткова присяга надавалась позивачеві при недостатньому обґрунтуванні невеликих позовів і практикувалась у двох видах: звинувачувальна та про розміри шкоди. Очисна присяга, навпаки, надавалася оскарженому за відсутності вини і теж існувала у двох видах: морально-очисна, що не звільняла від пені, а лише запевняла у відсутності злої волі, і виправдальна.

Сім послухів ст.18 ППр „О поклепной вире”[131] – це, за одностайною думкою дослідників, „помочники”, „очистники”, „поротники”, свідки доброї слави, те саме, що в усій Європі – Eidhelfe, conjuratores. Але вони ж і „послухи”, слухачі вічевого суду або дебатів при укладанні угод. Якби це були випадкові свідки, важко було, би розраховувати, що їх набереться семеро. Не випадково для варяга при тому ж казусі вистачало двох послухів замість семи, бо він не був зв'язаний з общиною[132].

Пригляньмось до звичаєвої практики. Громадам „волоських” і „руських” сіл належало виключне право виносити вердикт про винність або невинність у карних справах. Звинувачувальний громад­ський вердикт (konwinkacya) мав значення незаперечного доказу, але вважався дійсним, якщо висловлював одностайну думку громади. Якщо одностайності не було (село Яблінка, Самбірське староство, 1677 – czеścią siе odstępuje, częścią iednego nie odstępuje[133]; село Коблянська Воля, Самбірськє староство, 1651 – niemal pułgromady na tcnczas bedaczy), підозрюваного в злодійстві віддавали в замкову в'язницю для дальшого проведення дізнання[134]. Коли це не давало наслідків, судді кримінального суду знову зверталися до громади, щоб вона або конвінкувала його, або звільнила із в'язниці. Якщо за ним не було зауважено в минулому ніяких злих вчинків і не було доказів вини, йому надавалася присяга „самотреть”, і він повинен був лишатися „при своїй добрій славі”[135] (село Ломна, Самбірськє староство, 1617). Добра слава звинуваченого важила при цьому більше, ніж об'єктивні докази. Характерний випадок: громада села Березниці (Самбірськє староство, 1668) не відступилась (nie odstempowały) від свого члена, на якого впала підозра в підпаленні, незважаючи на те, що він був відсутній при гасінні пожежі, а ще до цієї події „похвалявся” підпаленням. З невідомих причин на захист підозрюваного виступили також громади сіл Головецького і Плоского. Сам звинувачений пояснював свою відсутність на пожежі тим, що він рятував від вогню свою худобу. Завдяки підтримці громад він відбувся очисною присягою з двома обраними ним же співприсяжниками (самотреть). Правда, за погрози підпалом він заплатив 10 гривень „вини”[136].

Громада конвінкувала, і „відступалась” від своїх сусідів (це називалось ще konjurowac) і здавала до кримінальних судів також з приводу відсутності на сільських зборах при розгляді кримінальних справ. Ось конкретний казус. Протягом трьох днів війт щодня „посилав знак” громаді про збори з приводу знайденого в лісі трупа, але кожного разу вони зривались через відсутність одного сусіда. На четвертий день громада шістьома своїми представниками заявила, що „відступає” його, тим більше, що за ним вже рахується вбивство. Потім було опитано всю громаду, і „всі відповіли”, що будуть його кон'юрувати[137]. Додаткова присяга громади сімома мужами на підтвердження звинувачувального вердикту робила становище ув'язненого безнадійним, і він здався, хоч до того не визнавав вини навіть на тортурах. Коли ж громаду питано, чи насмілиться вона присягатись проти звинуваченого, раз і тортури не допомогли, – „всі сказали посміємо”[138].

Таку ж силу доказовості в карних справах, як ми бачили, мала і виправдальна співприсяга громади, про що, власне, і йшлося в ст. 18 ППр. У цьому випадку, навпаки, позивач відмовлявся від позову і звільняв громаду від присяги, коли дізнавався, що вона готова присягати за звинуваченого[139]. В захисті свого сусіда громада теж виявляла енергію. Звинувачений часом з'являвся в замку „з усією громадою”, готовою його обстоювати (село Стройна, 1604)[140], або посилав таку кількість представників, з якої або позивач, або судді могли відібрати необхідну кількість співприсяжників.

Співприсяжники, свідки доброї слави, спираючись на громадську думку, давали перед суддями, але при відсутності сторін, які на той час віддалялися, всебічну характеристику підзахисному. Говорили, зокрема, що він добре поводиться в громаді і що готові дати звіт про його поведінку за будь-який час його проживання у селі[141]. Співприсяга під час карних процесів нерідко поєднувалася з запорукою з боку ”братів, родичів, сусідів і всієї громади” (село Стара Сіль, 1651)[142], членів „громадського уряду”.

Максимальна кількість співприсяжників за руським правом і у „волоських” селах – семеро (це – „повне” число і для жюрі суду). В яких випадках вона застосовувалась? За магдебурзьким правом, рецептованим у Польщі, „свідоцтво” сімох мужів надавалося не звинуваченому, а позивачеві: 1) у випадку, якщо злодія, захопленого на гарячому, не судили „гарячим судом”, тобто не вбили одразу на місці, а лише після того, як протримали ув'язненого протягом доби (порівн. ст.21 і 38 КП, а також 40 ППр[143]); 2) при розгляді справ про претензію на спадок; 3) при розгляді справ про претензії позичкодавця до спадкоємців боржника: 4) під час запису в актові книги вироків посередницьких судів[144].

Згідно з Л.Паулі, польські юристи XVI ст. рекомендували присягу „сам-сьомий” для доказу прав власності на нерухомість[145]. З запису в сяноцьких гродських книгах з посиланням на „Саксонське дзеркало” (мабуть, з юридичного етикету, бо письмове право вважалось більш авторитетним від звичаєвого) дається трактування ролі семи мужів у карних справах: „коли немає незаперечного доказу, (позваний) повинен відвести звинувачення сам-сьомий, а громада повинна поручитись за нього і дати підписку про спокій”. При цьому звинуваченому надавався пріоритет перед позивачем[146].

У ППр мова про сімох послухів безпосередньо йде тільки в ст.18 (в зв'язку з поклепною вирою), але наступні її статті аж до 22-ої[147], органічно пов'язані між собою темою про карні вири і наклепи (ст.20 – про покарання того, „кто и клепал”, якщо позваний виправдається („свержеть виру”); ст.21 – про можливість відвести „поклеп”, якщо „не налезуть” послухів, божим судом – „то ти им правду железо”). Ст.22 підсумовує попередні: „тако же и во всех тяжах, в татбе и в поклепе”. Можна зрозуміти так, що в усіх перелічених карних „тяжах” зберігалася альтернатива: або сім мужів, або залізо. В цій же заключній статті говориться і про бездоказове звинувачення в крадіжці. При цьому, якщо сума шкоди оцінювалася „до полугривны золота” – „дати ему железо из неволи”, якщо до двох гривень кун, – „то на воду”, якщо ще менше – „то роте ему йти по свое куны”[148]. Відносно поклепної вири зрозуміло, що рота з послухами належала оскарженому. В ст.21 відводив поклеп він же („им правду железо”); йому ж примусово давалося залізо за сенсом Ст.22. Але до роти у випадку незначних розмірів шкоди допускався позивач[149]. Важливо підкреслити, що присяга „сам-сьомий” мала високу доказову силу, поряд з якою можна поставити тільки божий суд. Епоха Відродження вже не знала божих судів у такій формі – їх заміняли тортури для злочинця, від якого відступилася громада.

Галицька звичаєва практика поруч із співприсяжництвом на захист окремої особи знає також широко розповсюджену форму роти, якою громада, виступаючи як єдине ціле, захищає спільний громадський інтерес, але обряд присяги від свого імені доручає мужам у визначеній судом кількості (іноді суд і позовник називають конкретних осіб). Важко назвати цих мужів співприсяжниками, бо вони становлять частину цілого (громади) й уособлюють його. Але звичаєва практика керується однаковим підходом до свідків як окремої особи, так і громади, і термінологічно їх не розрізняє, хіба що участь перших у присяганні позначається у виразах „сам-другий”, „самотреть” тощо, тоді як у другому випадку – „двома”, „трьома” і т. д. мужами.

У звичаєвій галицькій практиці „вивід” сімома мужами (per septem viros, metseptem evadere, cum sex testibus, samosiodm) мав широке застосування при підозрі у вбивстві (поклепна вира)[150], при значних крадіжках (село Кривка, Самбірське староство, 1668)[151], при відводі позваним (а не позивачем) боргового позову до спадкоємців з приводу купецьких складок (wszelkich spółkach i składkach kupieckich; село Бронниця, Самбірське староство, 1610[152]; село Одрехова, Перемиське староство, 1608[153]) За Б.Троїцьким, в останньому випадку присяга давалася позивачеві. На перший погляд ця практика суперечила в засаді ст.48 ППр – „купцю пред послухи кун не имати”[154], але в наведених прикладах мова йде про внутрішні громадські угоди і про відносини між членами купецької спілки. Селяни керуються нормами, можливо, давнішими, ніж РП.

Сім мужів відводили звинувачення в конокрадстві (село Волошинове, Старосольська жупа, 1651[155]). Водночас визволення в'язня на поруки також вимагало присяги семи мужів. Ціла громада через сімох представників на Самбірщині приносила очисну присягу, якщо не вжила всіх заходів для піймання злодія по сліду (село Михновець, 1610; село Вовче, 1670[156]). Сімома мужами вона в той же час „конвінкувала” своїх членів[157]. Ніколи ми не зустрічаємо числа співприсяжників або присяжних більше семи. Але в межах сімки чисельність присяжних може відрізнятись при інкримінуванні одного і того ж складу злочину. Так, при невидачі сліду очисну присягу за свої громади складали на Самбірщині: двоє ротників (село Хащів, 1601; село Криве, 1603[158]; село Турочка Матенчина, 1603[159]; село Залікоть; село Ясениця Зварицька, 1646[160]); трьох присягало 1601 р. за громаду Мшанця, хоч вона при цьому заплатила „і вину і шкоду” (тобто була винною), очищаючись від підозри, що серед неї є злодії[161]. Нарешті, присягають в такому ж випадкові на Самбірщині і четверо осіб (evadere per quattuor – село Гниле, 1595; село Галівка, 1668)[162].

Справа в тому, що і сам факт присяжництва, і особливо часте його повторювання протягом року підривали правовий і моральний кредит того, за кого присягалося. З кожною новою присягою суд збільшував кількість необхідних поротників, причому наступні присяги вже не могли мати виправдовувального характеру, а тільки морально-очисний, і не звільняли від сплати пені. Після того, як громада присягла сімома мужами, до присяги її більше не допускали: усякий нерозкритий злочин, вчинений на її території, тягнув за собою і „вину” (штраф), і відшкодування збитків потерпілому. Після того, як громада Михновця протягом 1665 р. п'ять разів стягала на себе підозру, причому в чотирьох випадках платила по 10 гривень штрафу, її було попереджено судом, що наступним разом їй доведеться виставити на роту 6 достойних довіри мужів[163]. У 1618 р. самбірський замок так само попередив громаду села Хащева, що коли станеться ще одне злодійство, присягою їй вже не відбутися, всі її присяги будуть анульовані, й треба буде платити шкоду[164]. Громада села Головецького (Старосольська жупа, 1654) після того, як принесла вже присягу максимальним числом присяжників (сім осіб), була попереджена, що після наступного рецидиву вона не матиме права присягатися, а повинна буде сплатити і штраф, і шкоду[165].

Такий самий підхід застосовувався й щодо окремих осіб. У справі боргових претензій до спадкоємців суд допускає до тілесної присяги кількох братів, за винятком одного, якому „немає віри” (wiara nie iest dana w zycziu iednostajnym), і тому він повинен був присягнути сам-три[166].

Активно працюють у цій системі цифри 2 і 3 (сам-другий, сам-третій, або два і три). Присяга громади одним мужем могла мати тільки очисний характер. Таку присягу зустрічаємо у випадку, коли рештки вкраденого вола знайшли на „пустому” місці, між землями кількох громад, які виділили по одному чоловікові для очисної присяги[167]. Якщо згадати ст.77 ППр („на пусте”)[168], стане зрозуміло, що громади в цьому випадку не несли ніякої пенітенціарної відповідальності. „Самовтор” доводить свої права на посаг попадя з села Опакіа, а урядник з села Вовчого – що він витратив громадські гроші на інтереси громади[169].

Присяга „самотреть” була крайнім засобом очищення від підозри у випадку безпідставних звинувачень для осіб з нормальною репутацією у таких серйозних злочинах, як вбивство, підпал, злодійство чи добросовісна купівля краденого[170]. Після цього така особа могла залишатися „при своїй добрій славі”[171]. Ось приклади. „Двох з громади” села Ломна принесли 1646 р. очисну присягу за громаду за невидання сліду, і при цьому позивач порушив звичай: слід показав не урядникові або присяжному, а десятникові. В той же час „самотреть” надавалась присяга позивачеві проти громади, яка під час видачі сліду намагалася підмінити справжній слід фальшивим (село Прислоп, 1668)[172].

РП знає присягу двома послухами (самотреть) для варяга і колбяга замість звичайних семи при поклепній вирі (ППр, ст.18). Отже, вимальовується своєрідна замкнена сімкова структура, де кілька цифр (2, 3, 7, відповідно, „самовтор”, „самотреть”, „сам-7”) становлять певні базові величини, залежні від матеріального фактора – розміру шкоди. Проміжні цифри виникають як результат додавання до них одиниць в міру деградації морального фактора.

На відміну від послухів видоки в РП ніколи не виступають в більшій кількості, ніж удвох. Видока легко міг знайти й іноземець. Тому заміна двох видоків (за аналогією з „послухами”) ротою для варяга і колбяга, встановлена ст.10 Правди Ярослава („аще ли ринеть мужь мужа любо от себе любо к себе”), пізнішими законодавцями (ст.31 ППр) була визнана помилковою; варяг і колбяг ними були поставлені в однакові умови з місцевими мужами, тобто „полная видока вывести”[173]. „Полная” – могло мати подвійне значення: з одного боку, значення загальної для всіх норми (двох видоків) для даного казусу, з другого боку, як максимальна кількість видоків узагалі. Але і в цьому випадку це мало би бути два видоки, тоді як „повним” числом послухів було б сім. Адже іноземці не могли бути поставлені в гірші умови, ніж тубільці.

Цифра 12, відома і Руській Правді, і досліджуваній нами звичаєвій практиці, стоїть осторонь від цієї системи. Між „7” і „12” зяє вакуум. Тільки КПр у ст.15[174] про запирання боржника послуговується цією цифрою для визначення кількісного складу особливого інституту: „извод пред 12 мужа” („человека”). ППр відмовляється віл нього, заміняючи r аналогічній ст.47 невизначеною кількістю „послухів”[175]. „12 мужів” знає також договір Новгорода з Готським Берегом (кінець XII ст.) й, оскільки цей інститут широко відомий у Європі, особливо в Німеччині, висловлювалась думка про запозичення його звідти давньоруськими юридичними пам'ятками[176]. В галицьких джерелах іноді зустрічаються якісь колегії з 12 осіб, але вони дуже різні за своєю суттю. В одному випадку це визначена судом для сільської громади кількість співприсяжників, що мала бути застосована на заміну „трясіння села” (село Лінина, Старосольська жупа, 1694). При цьому посилались на магдебурзький взірець[177]. У другому випадку постановою зборового суду Телепіанової крайни на Самбірщині громадам сіл Любохорів і Гусного наказано було виділити по 12 осіб „для свідоцтва і виводу” з приводу вбивства родича самого крайніша, волоха за походженням, Ф.Телепіана (Самбірська економія, 1609)[178]. Тут міг позначитися східнороманський вплив: у волоських дистриктах Угорщини присяга дванадцятьма присяжниками була запроваджена 1457 р.[179] За східнороманськими звичаями, сторони виставляли по 12 свідків з метою „очиститись” кожен за себе[180]. По 12 свідків виставили громади сіл Котова і Ясениці Зварицької у зв'язку з убивством котовського солевара сином підбузького крайника. „Свідків” було призначено на вимогу посередницького суду, що залагоджував справу шляхом композиційної угоди[181]. Дванадцять осіб, обраних громадою, що провели 1712 р. розділ вибранецького лану між чотирма спадкоємцями у селі Колиці (Дрогобицьке староство), в акті названо суддями[182]. Особливо поширений був цей феномен у Сяноцькій землі, на пограниччі з Угорщиною. В 1648 p., наприклад, у селі Двірнику справу про невидачу сліду з села Волосатого розглядала колегія 12 присяжників з чотирьох сусідніх сіл[183]. Подібного складу суди в Закарпатській Україні судили карні справи (про розбої), а вироки цих судів затверджувались вищими інстанціями[184]. Якою б не була суть інституту 12 мужів (судді[185], общинний суд[186], свідки[187], щось проміжне між ними[188] або тільки судді, але не свідки[189]), не можна погодитись з тим, що це був загальнослов'янський інститут[190]. Руське звичаєве право (і галицьке jus ruthenicum) не знало рівності сторін[191] і змагальності, внаслідок якої загальне число мужів могло зрости до 72-х[192]. На галицькому грунті цей інститут виступає у формі, можливо, занесеній сюди марамороськими волохами. Тут він зустрівся зі своїм німецьким аналогом. Характерно, що до цієї установи зверталась, як правило, волоська верхівка (крайники, війти, попи), почасти солтиси німецького права, в суперечках між собою. В самій РП це, напевно, результат варязького впливу. До того ж звід цей застосовувався у випадку порушення кредитних зобов'язань, а отже, позивач, міг бути „гость из ыного города или чужеземець”[193], не зв'язаний зі своею громадою, і послухів йому у випадку запирання боржника заміняв, за КПр, суд (извод) 12 осіб. ППр скасовує цю норму і окремо розглядає два казуси запирання боржника: один, коли потерпілий був у стані виставити послухів і ті йшли на роту (отже, коли обидві сторони належали до однієї громади – ст.47), і другий – коли обидва (і кредитор, і боржник) були купцями (тоді кредитор сам ішов на роту, „послуси ему не надобе” – ст.48[194]). При цьому купець, певно, мусив давати куни в борг некупцеві „пред послухи”.

Можна дійти висновку, що колегія 12 осіб становила суд, передбачений у XI ст. для іноземців та купців. На західних теренах східнослов'янського світу такі суди передбачались міжурядовими угодами.

Система судового захисту співприсягою спиралася на сільські віча і збори, які вимагали поголовної присутності всіх членів. Для великих сімейних (дворищних) колективів не було обтяжливим виділити для участі в них одного, найстаршого віком, представника. Проте навіть на Самбірщині, де існували особливо сприятливі умови для консервування правових архаїзмів (насамперед майже компактне проживання основної маси населення під єдиним власницьким і адміністративно-правовим режимом на значній території, її переважно гірський характер), розклад дворищних структур вів до кризи засад безпосередньої (прямої) демократії, що проявлялося у збільшенні штрафів за нез'явлення селян на зборові суди та на сільські масові акції протягом XVII ст.

М.Грушевський слушно ставив питання про виключну роль у судівництві часів РП судової діяльності в громадах, поодиноких і збірних: „переважна маса справ мусила рішатися й кінчатися в громадських судах”. Водночас він зазначав, що „сліди цієї діяльности громади в джерелах тих часів дуже слабі і стають зрозумілими лише в порівнянні з пізнішими – що правда, теж не дуже багатими”[195]. Матеріали галицької звичаєвої практики відкривають перед дослідниками нові шляхи пошуків у цьому напрямку.



[1] Правда Русская. І. Тексты / Под ред. акад.Б.Д.Грекова. M.; Л., 1940. С.420.

[2] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 28, 31, 48, 110, 115, 116, 117, 118, 119, 120, 124, 142.

[3] Księga gromadzka wsi Torki 1569-1695 // Starodawne prawa polskiego pomniki. Kraków, 1921. T.11 Księgi sadowe wiejskie. S.467-468; Sulisz J. Tyrawa Solna. Przyczynek do historii prawa niemieckiego w Polsce // Lud. Kwartalnik etnograficzny. Lwów, 1907. T.13. S.283-298; Ejusd. Przywileje wsi Odrzechowej // Gazeta Sanocka. Sanok, 1906; Акти села Одрехови. К., 1970.

[4] Инкин В.Ф. К вопросу о социально-политической организации галицких сел на волошском праве (о сборах-вечах) // Карпато-Дунайские земли в средние века. Кишинев, 1975. С.299-330; Его же. Волость (краина) и вече (сбор) на Галичине в XVI-XVIII веках // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. Рига, 1977. С.71-86.

[5] Наукова бібліотека Львівського державного університету (далі – НБ ЛДУ), від. рукописів, спр.555.

[6] Rutkowski J. Skup sołectw w Polsce w XVI w. // Rutkowski J. Studia z dziejów wsi polskiej XVI-XVin w. Warszawa, 1956. S.72.

[7] Інкін В.Ф. Сільські суди німецького права в Галичині XVI-XVIII ст. // Ві­сник Львів, ун-ту. Серія іст. Львів, 1984. Вип.20. С.34-40.

[8] НБ ЛДУ, в}д. рукописів, спр.521, арк.382.

[9] Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD). T. zw. Metr. Lit. (далі – ML), dzV, №22B, S.418, 434.

[10] Ibid. S.441.

[11] ЦДІА України у Львові, ф.9, спр.552. с.2416; ф.7, спр.42, с.1377-1378, 1395-1396.

[12] Інкін В.Ф. Сільські суди німецького права... С.34-40.

[13] Sulisz J. Przywileje wsi Odrzechowej. S.5, 11, 16-18.

[14] ЦДІА України у Львові, ф.13, спр.361, с.330. Порівн. про викуп громадами у князя судових оплат і права суду в стародавній Русі: Грушевський М. Історія України-Руси. Т.З. Львів, 1905 (репринтне перевидання: Київ, 1993). С.238-239.

[15] Костэкел В. Общность терминологии Русской Правды и румынских средневековых памятников // Romanoslavica. I Bucuresti, 1958. С.73-87; Ее же. „Головничество” в румынском обычном праве // Nouvelles etudes d'histoire publiées à l'occasion du ХІІІе congres des sciences historiques Moscou. Bucarest, 1970. P.71-81; Costаchel V. Despre problema obstiilor agrare în Jara Romîniasca si Moldova to secolele XІV-XV // Studii si cercetäri de istorie medie. (Bucurestj), RPR, 1951.1. P.91-109; Kadlec K. Valasi a valaiske prâvo v zemіch slovanskych a uherskych. Praha, 1916. S.318-319.

[16] Filetti I.C. Despre vechiul drept penal romîn. Bucuresti, 1928. P.3; Іorga N. Le caractère commun des institutions du sud-est de l'Europe. Paris, 1929. P.3.

[17] Panaitescu P. Obçtea (äraneascä în Jara Romineascä ci Moldova orînduirea feudalä. (Bucuresti), 1964. P.27; Grigoraf N. Instituai feudale din Moldova. I Organizarea de stat pîna la mjjlocul sec. al XVHI-lea. Bucuresti. 1971.1. P.45-48.

[18] Павлов-Сильванасий H.П. Феодализм в России. M., 1988. С.4З.

[19] Sulisz J. Tyrawa Solna. S.284-85; Gmicki B. Porządek sadów i spraw miejskich prawa majdeburskiego w Koronie Polskiej // Biblioteka dawnych polskich pisarzy-prawnikow. Warszawa, 1953. T.I. S.38.

[20] ЦДІА України у Львові, ф.13, спр.344, с.321.

[21] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.517, арк.99, 131.

[22] Там само. Спр.536, арк.261 зв.20; na pomiarkowanie ludziey przysięgłych у sąsiad (Там само. Спр.548, арк.138).

[23] Там само. Спр.540, арк.524. 756.

[24] AGAD. Lustracje, dz.XVIII, N 71 (Lustr.50), s.85. Село Орове (Orowa, Morowe) – на волоському праві. Згідно з інвентарем 1660 р., тут був „лан князький, вільний”, але громада „судиться збором” (zborem sie-sadza). (Ibid. S.239).

[25] Mototolescu D. Jus Valachicum în Polonia // Studii din istoria dreptului vechiu romînesc. I Bucuresti, 1916. I. P.114, 115, 116.

[26] Докладніше: Инкин В.Ф. К вопросу о происхождении и эволюции волошского института „князя” (кнеза) в галицкой деревне в XV-XVIII вв. // Славяно-волошские связи. Кишинев, 1978. С. 132-133.

[27] ЦДІА України у Львові, ф.15, спр.143, с.155.

[28] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.514, арк.72.

[29] Там само. Спр.517, арк.569.

[30] Там само. Арк.529 зв., 572.

[31] Там само. Арк.364 зв.

[32] Там само. Спр.557, арк.27 зв., 151а; див. також: спр.517, арк.572; спр.553, арк.384-85; спр.548, арк.343-343 і зв., 355.

[33] Księga gromadzka wsi Tbrki. S.473.

[34] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.548, арк.148 зв. Докладніше див.: Инкин В.Ф. Статьи Русской Правды о мести в свете обычной практики галицких общинных судов (по актам XVI-XVIII вв.) // Вестник Моск. ун-та. Сер.8. История. 1990. N 1. С.72-85.

[35] Groicki В. Porządek sadów i spraw miejskich... S.21.

[36] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.524, N 51.

[37] Historia chłopów polskich. Warszawa, 1970. T.I. S.346.

[38] Akta sadu krimjnalnego kresu Muszyńskiego 1647-1765 // Starodawne prawa
polskiego pomniki. Kraków,
1889. T.9. S.6 (326).

[39] Акти села Одрехови. С.9, 11, 45, 85, 106, 127, 141.

[40] Там само. Док. №208.

[41] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.555, арк.100 зв.

[42] Там само. Спр.557, арк.141(191).

[43] Там само. Спр.514, арк.124 зв.; див.також: спр.517, арк.874 зв.

[44] Там само. Спр.517, арк.322.

[45] ЦДІА України у Львові, ф.142, спр.1(156), с.1, 3, 5, 6, 10... 113... 385 та ін.

[46] Инкин В.Ф. „Гонение следа” в галицкой общинной практике XV-XVIII вв. (Материал для объяснения 77-й статьи Русской Правды) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1985 год. М., 1986. С.131-140. Термін „след гонят – див.: Akta grodzkie l ziemskie. Lwów, 1878. T.7. S.64.

[47] Btaschke K. Die Entwicklung der Dorfgemeinde in Sachsen von 12. bis zum 19. Jahrhundert // Congrès international consacré à l'histoire comparative des communautés rurales. Varsovie, 1976. Résumé N 65; AmouU MA, Les communautés rurales en Hainaut / / Ibid. Résumé <79.

[48] ЦДІА України у Львові, ф.142, спр.2(157), арк.115 зв.: „Sząsiedzi leden wedle drugiego... każdy z nich przysiącz isz ia niewiem na sząsiada swego o tadney kradzieży anim go tysz widział na żadnym złym uczynku... anіm słyszał o ładnym skodczy w tey wsi który by tak panu naszemu miał szkodę uczynić albo sząsiadom naszym iako w gumnie, w oborze, w polach, w koniach, pieniądzach, ryb łowienia w stawie jegomości tak tesz y o te pęta które s koni biorą... i o wszytkie szkody które się czynią we wsl naszej”.

[49] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.517, арк.810.

[50] Там само. Арк.853, 856 зв.; снр.544, арк.115 за.; спр.515, арк.6 зв.

[51] Там само. Спр.515, арк.6 зв.; спр.517, арк.892 зв.

[52] Памятники русского нрава. M., 1955. Вып.3. C.384; M., 1959. Вып.5. C.188.

[53] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.570, арк.358.

[54] Там само. Спр.517, арк.856 зв.

[55] Там само. Спр.544, арк.146.

[56] Там само. Спр.570, арк.167-168.

[57] Там само. Спр.548, арк.156 зв.

[58] Encyklopedia Powszechna. Warszawa, 1967. T. 10.

[59] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.514, арк.137.

[60] Инким В.Ф. К вопросу о социально-политической организации сел на
волошском праве. С.307.

[61] Ключевский В.О. Русская Правда // Ключевский В.О. Соч.: В 9 т. M.,
1989. Т.7. С.92.

[62] Правда Русская. І. С.416.

[63] Там само. С.397.

[64] Там само. С.416.

[65] Там само. С.408-409, 410.

[66] Там само. С.436.

[67] Там само. С.420.

[68] Там само. С.422. В „Києво-Печерському патерику” іконописці, які підрядились на розпис церкви в монастирі, казали: „урядихомъ ся предо многыми послухи” (в іншому варіанті – „свидетели”). (Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. К., 1931. С.10).

[69] Там само.

[70] Ковальченхо И.Д. Русское крепостное крестьянство в первой половине ХІХ ст. M., 1967. С.38.

[71] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.513, арк.12 зв.; спр.517, арк.779; Sulisz J. Tyrawa Solna. S.284-85.

[72] НБ ЛДУ, від. рукописів, cnp.544, арк.18.

[73] Там само. Спр.5І7, арк.357; спр.520, арк.217 зв.; спр.521, арк.184, 216; Dokumente dotyczące dawne) ekonomii samborskiej // Dodatek miesięczny do Gazety Lwowskiej. 1872. T. 1. S.53-54; Gatkiewicz F. Z archiwum Drohobycza. Drohobycz, 1906. S.183.

[74] Akta grodzkie i ziemskie. Lwów, 1886. T. №1734, 1949.

[75] Sulia J. Tyrawa Solna. S.289; НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.553, арк.266.

[76] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.553, арк.253; спр.557, арк.226 зв. 300.

[77] Павлов-Сильванский Н.Л. Феодализм в России. М. 1988. С.45; Туревич А.Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. M., 1970. С.102.

[78] Літопис Бойківшини. Самбір, 1931. №1. С.164.

[79] Довнар-Запальский М.В. Очерки по организации западно-русского крестьянства в XVI в. К., 1905. С.250-252.

[80] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.517, арк.564. Римські закони XII таблиць надавали великого значення при укладанні приватних угод манціпації – урочистому обрядові формальної передачі речі у власність іншим особам „з рук у руки” (mancipatio) у присутності п'ятьох свідків і шостого, який тримав ваги; отже, набувач був сам-сьомий (Машкин Н.А. История древнего Рима. M., 1956. С.195).

[81] Księga gromadzka wsі Torki. N 3839.

[82] Ibid. N 3870.

[83] Ibid. N 3840.

[84] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.553, арк.114 зв.

[85] Księga gromadzka wsi Torki. N 3866.

[86] Ibid. N 3868. За самбірськими актами: НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.553, арк.114 зв., 253; спр.557, арк.226 зв., 300.

[87] Розов В. Українські грамоти. Т.1. XIV і перша половина XV в. К., 1928. С.10, 12.

[88] Dabkowski P. Litkup w prawie polskiem średniowiecznem // Przegląd Historyczny. N5, Warszawa,1907. S.377-385.

[89] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.553, арк.430.

[90] Павлов-Сильвансхий Н.П. Феодализм в России. С.43-44.

[91] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.516, арк.23, 28.

[92] Оршанский И.Г. Народный суд и народное право // Журнал гражданского и уголовного права. СПб., 1875. Кн.3. С.72, 75.

[93] ЦДІА України у Львові, ф.142, спр.1, арк.75. М. Зубрицький описує організацію на поч. XX ст. закупівлі овець на відгодівлю в с.Мшанці. Переговори відносно ціни називались токмами. Овець, або в самому селі, або на найближчому ринку купували в присутності земляків, учасників могорича. По ціні першої проданої вівці йшла решта овець. На кию (палиці) карбували, скільки хто купив. „Куплених лишають у хазяїна і ідуть в інші села”. Протягом двох тижнів закуповують по 40-60 овець. На другий день після купівлі овець виганяли на громадське пасовище. (Зубрицький М. Годівля, купно і продаж овець у Мшанці Старосамбірського повіту // Матеріали до українсько-руської етнольогії. Т.6. Львів, 1905. С.31, 34).

[94] ЦДІА України у Львові, ф.142, спр.1, арк.131.

[95] Там само. Арк.75. Законодавчу модифікацію зазначеної норми знаходимо в Законах Едгара (959-975), де говориться про людину, якій доведеться по дорозі на базар або додому несподівано зробити якусь покупку. Закон зобов'язував її: „як тільки повернеться додому, і якщо це жива худоба, хай відведе (її) на спільне пасовище при свідоцтві всього села” (Хрестоматия по истории средних веков: В 3 т. / Под ред. акад. С.Д.Сказкина. Т.1. Раннее средневековье. М., 1961. С.623).

[96] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.555, арк.212.

[97] Там само. Спр.536, арк.220.

[98] Там само. Спр.555, арк.212.

[99] Там само. Спр.551, арк.53.

[100] Александров BA. Сельская община в России (XVII – начало XIX в.). M., 1976. С.43. Мова йде про загальноєвропейську звичаєву норму. Вона зредагована в Законах Едгара (959-975) в такий спосіб: „І хто хоче поікати купити що-небудь, повинен сповістити своїх сусідів і то повинен також сповістити, при яких свідках він купив товари (Хрестоматия по истории средних веков... T.1. C.622-623).

[101] Dostał F. Valasskâ povstânf za tricetilete vâlky (1621-1644). Praha, 1956. S,27.

[102] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.513, арк.12 зв.

[103] Там само. Спр.514, арк.124 зв. (також спр.517, арк.874 зв.).

[104] Правда Русская. І. С.378. Або: Памятники русского права, 1. С.292, 293, 356, 360 (ст.46 і 56). Порівняй ст.24 Законів Етельстана (925-939): „Про тих, хто купує худобу. І якщо хто-небудь купить худобину і потім Його притягнуть до відповідальності в зв'язку з цією купівлею, то він повинен звернутись до тієї людини, в якої він купив...” (Хрестоматия по истории средних веков... T.1. C.618).

[105] Правда Русская. I. С.368, 374.

[106] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.555, арк.212.

[107] Там само. Спр.517, арк.854-855.

[108] Там само. Спр.517, арк.210; також: спр.514, арк.189 зв.(1664).

[109] Там само. Спр.517, арк.874 зв.

[110] Там само. Спр.514, арк.189 зв.(1664).

[111] Термінологію див.: Там само. Спр.517, арк.303, 322, 491, 493, 498, 511-12, 612; спр.515, арк.37-38; спр.570, арк.381; спр.544, арк.158-59; спр.555, арк.249-50.

[112] Там само. Спр.544, арк.119 зв.; спр.518, арк.373.

[113] Правда Русская. І. С.414-415.

[114] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.518, арк.221 зв.

[115] Правда Русская. І. С.418.

[116] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.548, арк.157.

[117] Правда Русская. І. С.414-416.

[118] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.517, арк.849-50.

[119] Ключевский В.О. Русская Правда. С.95.

[120] Правда Русская. І. С.412, 414.

[121] Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб., 1846. Т.1. С.91 (р.28).

[122] Калачев H.B. Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды. М., 1846. Вып.1. С.212; Соловьев СМ. Сочинения: В 18 кн. М., 1988. Кн.1. C.231.

[123] Пашуто В.Т. Помезания. „Помезанская правда” как исторический источник. М., 1955. С.134-135; Памятники русского права. Вып.2. 1953. С.292, 356. (Псковская правда).

[124] Лате Н.И. Исследование об уголовном праве Русской Правды. СПб..1860. С.229.

[125] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.536, арк.72, 86.

[126] Там само. Спр.548, арк.156 і зв. Збіг звичаєвого формалізму, яким обставлена угода про купівлю-продаж з приписами РП, не може однозначно свідчити про рецепцію її норм у практиці. Цей збіг може бути наслідком того, що сама РП спиралась на звичай. Галицька звичаєва практика в багатьох деталях перегукується з нормами, зафіксованими пам'ятками раннього європейського середньовіччя. Крім наведених вище прикладів такого паралелізму, можна навести ще два. В Законах Едуарда Старшого це стаття, яка наказувала, „щоб кожен мав свого поручника (при учиненні торговельної угоди); і ніхто не повинен купувати (будь-що) поза межами міста, але хай заручиться свідоцтвом управителя міста або іншої неопороченої людини, якій можна довіряти” (Хрестоматия по истории средних веков... T.I. C.615). Іншою статтею цієї пам'ятки звинувачений у продажу чужого майна, якщо він не міг виставити послухів (трактування, на якому ми наполягаємо. – В.I.), повинен обрати собі співприсяжників (у клятві про добросовісне набуття чужої речі) з числа виділених йому односельчанами або земляками шести осіб стількох помічників, скількох вимагав звичай (залежно від ціни майна. Там само. С.616).

[127] AGAD. ML, dz.IV В, N 22, S.292-293.

[128] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.517, арк.203; також: спр.515, арк.55.

[129] Грушевський М. Історія України-Руси. Т.2. К., 1992. С.38-39.

[130] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.548, арк.136, 138, 153.

[131] Русская Правда. І. С.235.

[132] Там само. С.408, 409.

[133] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.536, арк.153 зв.

[134] Там само. Спр.544, арк.150.

[135] Там само. Спр.518, арк.115 зв. Бачити в послухах свідків доброї слави схильний був М.Грушевський (Історія... Т.З. С.246).

[136] Там само. Спр.548, арк.152 зв, – 153 зв.

[137] Baker O. Regestr złoczyńcow grodu sanodäego 1554-1638. Lwów, 1891. N 132, 134, 135.

[138] Ibid. N 114, 124. Громада могла самостійно вирішувати питання про „трясіння дому” Потерпілому досить було в XV ст. заплатити солтису 4 шеляги, і той з громадою зобов'язаний був трясти дім того, хто був під підозрою. (Линниченко И.Я. Черты из истории сословий в юго-западной Галицкой) Руси в XIV-XV вв. М., 1894. С.180, прим.2). Якщо звинувачений не міг очистити себе від підозри, громада підступалася від нього і його брав під арешт князь або крайник. (Там само. С.180). Смертний вирок мав право виносити зборовий суд (па zborze kazali go gardłem karać. Див.: Balcer O. Regestr złoczyńcоw grodu sanockiego 1554-1638. Dok. N23), але при умові подальшого затвердження його зверху.

[139] Ibid. N 130. У стародавній Русі „громада може видати або не видати провинника” (Грушевський М. Історія... Т.З. С.239).

[140] ЛДУ, від. рукописів, спр.517, арк.363.

[141] Там само. Спр.515, арк.30.

[142] Там само. Спр.544, арк.141.

[143] Правда Русская. І. С398, 399, 418.

[144] Groicki B. Porządek... S.84; Ejusd. Artykuły prawa majdeburskiego. Postępek sadów około karania na, gardle. Ustawa płace) u sadów // Biblioteka dawnych polskich pisarzy-prawnikow. Warszawa, 1954. T.2. S.5, 28, 31, 32, 34, 39, 41.

[145] Pauli L. Jan Kirstein Cerasinus (1507-1561), krakowski prawnik doby Odrodzenia // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. 251, prace prawnicze. Kraków, 1971. Zesz.49. S.65.

[146] Balcer O. Regestr... S.143, 170.

[147] Правда Русская. І. С.408, 410.

[148] Там само. С.410.

[149] Приблизно так розуміє ст.22 В.О.Ключевський (Русская Правда. С.91), вагаючись лише відносно роти. За процедуру божого суду платив покривджений, а якщо не довів оскарження, то разом з цим платив гривню „за муку” і оскарженому; оскаржений платив лише тоді, коли очищався. (Грушевський М. Історія... Т.3. С.247).

[150] Dobrowolski K. Wrozda i poiednanie w sadownictwie polskich wsi beskidowych XVI i XVIII w. // Studia nad historia prawa polskiego. Kraków, 1926. T.8. S.292.

[151] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.515, арк.58 зв.

[152] Там само. Спр.517, арк.746.

[153] Акти села Одрехови, № 106.

[154] Правда Русская. І. С.422.

[155] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.544, арк.124 зв.

[156] Там само. Спр.517, арк.736 зв.; спр.515, арк.133 зв.

[157] Baker O. Regestr... N 124. За присягою сімома мужами стояв вирок збору-віча, який заздалегідь визначав долю навіть карних злочинців, прирікаючи їх на смерть (na zborze kazali go gardłem karaс. Див.: Там само. 231. Карній інстанції залишалось тільки затвердити вердикт громади.

[158] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.517, арк.156 зв., 235; спр.548, арк.15.3, 155 зв.

[159] Там само. Арк.215.

[160] Там само. Спр.548, арк.138(1646 p.).

[161] Там само. Спр.517, арк.156 зв.

[162] Там само. Спр.517, арк.ЗЗ зв.; також: спр.515, арк.41; спр.548, арк.135, 157.

[163] Там само. Спр.514, арк.8 зв.

[164] Там само. Спр.518, арк.145 зв.

[165] Там само. Спр.544, арк.213.

[166] Księga gromadzka wsi Torki. S.485.

[167] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.536, арк.236; спр.548, арк.138, 148.

[168] Правда Русская. І. С.436.

[169] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.548, арк.138, 155 зв.

[170] Там само. Спр.515, арк.8, 21 зв., 28 зв.; спр.514, арк.25 зв., 47 зв., 76 зв.; спр.553, арк.9; спр.517, арк.290 зв., 461; спр.548, арк.152 об. – 153, 335 зв. (1661 p.), 355 (1668 p.).

[171] Там само. Спр.518, арк.115 зв.; спр.548, арк.148.

[172] Там само. Спр.548, арк.157 зв., 158.

[173] Правда Русская. І. С.397, 412-413.

[174] Там само. С.398.

[175] Там само. С.420, 422.

[176] Михайлов M. История образования и развития системы русского гражданского судопроизводства. СПб, 1848. С.26; Удинцев В. История займа. К., 1908. С.10-11; Kadlec K. Příezni pomocníci v právu slovanském. Prana, 1915. S.10-12.

[177] НБ ЛДУ, від. рукописів, спр.570, арк.167-168.

[178] Тaм само. Спр.517, арк.690.

[179] Hunfalvy P. Die Rumänen und ihre Ansprüche. Wien u.Teschen, 1883. S.119.

[180] Kadlec K. Valaši a valašské právo. Praha, 1916. S383.

[181] НБ ЛДУ, від. рукописів, cnp.536, арк.159-161; також: спр.513, арк.20.

[182] Там само. Спр.540, арк.85.

[183] ЦДІА України у Львові, ф.15, т.165, с.120-123.

[184] Baker O. Regestr... N 120-123, 153.

[185] Михайлов M. История... С.45-46; Загоровский Л.И. Исторический очерк займа по русскому праву до конца XIII ст. Киев, 1875. С.11-12; Мрочек-Дроздовский П.Н. Материалы для словаря правовых и бытовых древностей в Русской Правде // Чтения в Обществе истории и древностей российских. 1917. Кн.3. С.94; Попов Л. О Русской Правде. Русская Правда в отношении к уголовному процессу. М. 1841; Rakowiecki J.B. Prawda czyli prawa Jarosława Władimirowicza, tudzież traktaty Olga i Igora z cezarzami greckimi i Mścisława Dawido-wicza Smoleńskiego z Ryga. Warszawa, 1812. T.l. S.113; Грушевський M. Історія... Т.З. С.239 („суд громади в цивільних справах”).

[186] Goetz L. Das Russische Recht. Stuttgart, 1910. B.I. S.176.

[187] Лате Н.И. Исследование об уголовном праве Русской Правды. СПб., 1860. С.177-178; Владимирский-Буданов М.Ф. Хрестоматия по истории русского права. К., 1899. Вып.1, прим. 19; Максимейт H. Опыт критического исследования Русской Правды, ларьков, 1914. Вып.1. С.32; Тихомиров М.Л. Пособие по изучению Русской Правды. М., 1953. С.78-79.

[188] Юшков C.B. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М., 1949. С.513.

[189] Kadlec K. Prisezni pomocnici. C.12: свідки не можуть бути одночасно суддями. Кадлец мав повну рацію, коли, слідом за М.Ланге, твердив: послух – співприсяжник (conjuratores), але видоки – не присяжники (Там само. С.10).

[190] Тихомиров М.Н. Пособие... С.78-79.

[191] Пахман C.B. О судебных доказательствах по древнему русскому праву, преимущественно гражданскому, в историческом развитии. М., 1861. С.25.

[192] Треков Б.Д. Избр. тр. М., 1957. T.I. C.251.; История Молдавской ССР: В 2 т. Кишинев, 1965. T.I. C.83; Panaitescu P. Obstea... P.228.

[193] Правда Русская. I. С.426 (ст.55).

[194] Там само. С.420-422 (ст.47 і 48).

[195] Грушевський M. Історія... Т.3. С.238, 239.