Джон АРМСТРОНГ

ГЕРОЇЧНЕ І ЛЮДСЬКЕ: СПОГАД ПРО УКРАЇНСЬКИХ
НАЦІОНАЛЬНИХ ПРОВІДНИКІВ 
1941-1945  РОКІВ

І. Роль героя у національному русі

Романтизм національних рухів призводить до особливого наголошення індивідуального героїзму. Герой відіграє надзвичайно важливу роль як модель для соціалізації нового покоління національного населення. Провідний британський соціолог Антоні Сміт нещодавно запропонував наступний стислий і точний аналіз цього взаємозв'язку.

„Цілі національних просвітителів-інтелектуалів є соціальними і політичними, а не академічними; вони прагнуть очистити і активізувати свій народ. Для досягнення цього необхідні моральні приклади з етнічного минулого[...] Одначе головна причина того, що символічні та ритуальні аспекти націоналізму настільки безпосередньо  впливають сьогодні  на індивідуальну самосвідомість,  полягає  у  відродженні  етнічних  зв'язків  та етнічної ідентифікації, а особливо властивого останній вшанування „прабатьків” та полеглих у кожному поколінні громади”[1]. Зрозуміло, що з галереї потенційних героїчних взірців віддаленого минулого  національні  просвітителі  вибирають  тих,  хто  найбільше відповідає усвідомленим ними, просвітителями, потребам сучасного їм  руху.  У  свою  чергу,  завдання  історика  полягає  у  з'ясуванні дійсного становища героя у його власні часи. Часто ці два завдання сприймаються  як  такі,  що  протирічать  одне  одному,  ніби  вчені „буквоїди”  руйнують  витвори  етнічних  „міфотворців”.  Одначе  в дальшій  перспективі  останні  мають  переконатися,  що  більш аналітичний  підхід  до  розуміння  свого  національного  минулого принесе їм чимало користі.  З  одного боку, героїчні легенди,  що використовувалися  колись  для  задоволення  тогочасних  вимог соціалізації,  можуть  перетворитися  на  кумедні  казки,  якщо  нові свідчення підкопають їхню вірогідність.  З другого,  справжні герої були  багатогранними  індивідуальностями,  і  тому  їхні  життєписи можуть  інтерпретуватися  по-різному  від  одного  десятиліття  в еволюції  національного  руху  до  іншого.  Об'єктивна,  аналітична історіографія  може  допомогти  в  такій  реінтерпретації,  уникнувши при цьому публічного скандалу завдяки уможливленню своєчасного відкинення рольових моделей, що виявили свою дефектність.

В часи скрайньої національної небезпеки, особливо коли необхідно боронитися проти зовнішньої агресії, націнка в рольовій моделі переноситься на фізичну сміливість аж до готовності пожертвувати життям заради нації. Старе релігійне прислів'я про те, що „кров мучеників є сім'ям віри”, добре підходить також для такої віри-ідентифікації, якою є націоналізм. У спокійніші періоди національної історії першочергову вимогу складає присвята себе творенню національних, політичних, економічних та культурних інституцій. Такий непоказний героїзм, який часто виявляється в умовах матеріальних труднощів та відвертих нападок з боку чужинських чиновників, вимагає відмінної, але не менш цінної громадянської мужності.

Обираючи рольові моделі з галереї героїчних портретів з метою задовільнити мінливі й непередбачувані вимоги соціалізації, просвітителі можуть надзвичайно успішно скористатися надбаннями аналітичної історіографії і навіть спромогтися передбачати майбутні вимоги. Коли героїчна галерея походить із зовсім недавніх катастрофічних подій, таких як Друга світова війна в Україні, корективи, що їх вносить аналітичне розуміння минулого, є особливо цінними. На відміну від легендарних персонажів, герої 1940-х років ще живуть у пам'яті сучасників. Однак ідеологічні розбіжності спричинюють сильну вибірковість споминів. У такому випадку роздуми стороннього спостерігача – такого, як автор даної праці – можуть виявитися дуже корисними, але мусять бути поєднані із проникненням у внутрішній світ людей, про котрих іде мова. Я ніколи не зустрічався з Дмитром Донцовим. Його світогляд і моральні пріоритети колосально відрізняються від моїх. Я, одначе, визнавав його гострий інтелект та інтуїцію. Тому я відчув себе винагородженим, коли Донцов незадовго до своєї смерті прилюдно оцінив мою здатність проникати у фундаментальну природу українського національного руху:

„Націоналізм вражає глибоко психологічну субстанцію народу, він здібний стимулювати ентузіязм, який нелегко збудити іншими впливами. Мета, поставлена собі націоналізмом, не притягає стовідсоткового раціоналіста, але та мета має в собі глибокий емоційний заклик. В минулім столітті світ бачив численні політичні програми, які кілька літ притягали тільки невеличку фанатичну групу захоплених і нагло ставали могутньою силою, коли обставини дозволили їм запалити емоції загалу. Коли рух виглядає, що має таку потенціяльну силу, не мудро було б легковажити його, хоч би його нинішні вияви були обмежені. Цю динамічну потенціяльну силу, на думку Армстронга, мав якраз український націоналізм”[2].

Для українського національного руху Друга світова війна складала боротьбу незрівняної складності, оскільки супротивниками були дві найбільш скрайні політичні системи XX ст. – нацистський режим Гітлера та радянський тоталітаризм Сталіна. Я не маю наміру в цій роботі повторювати чи навіть підсумовувати своє обширие дослідження, в трьох виданнях Ukrainian Nationalism, тих двозначностей, до яких потрапляли всі українські лідери протягом цієї жорстокої боротьби. Такі двозначності були особливо характерні для намагань обрати „менше зло”, а саме уклавши тимчасовий союз із німецькими силами. Та все ж я вважаю за можливе, навіть коли ці люди припускалися серйозних помилок, віддати їм належне як рольовим зразкам, намагаючись одночасно зрозуміти їхні недоліки. В моїй власній сімейній історії американська громадянська війна була, в часи мого дитинства, майже так само близькою хронологічно, як Друга світова війна для сьогоденної української молоді. Я був вихований в дусі пошани до предків-конфедератів, незважаючи на те, що моя сім'я згодом визнала необхідність збереження Американського Союзу і знесення рабства. Ключовою фігурою в моїй особистій галереї був поважаний предок Джеймс Армстронг, про якого зберігся такий опублікований спогад:

Генерал Лі швидко вийшов назустріч, промовляючи: „Капітане Армстронг, я радий вас бачити”, – і витягнувши вперед обидві руки, потім поклавши одну руку на плече молодої людини, він поглянув на нас і сказав: „Найвідважніший чоловік, леді, який колись бився в армії Північної Віргінії”. Матильда Міддлтон повернулася до мене і сказала: „Генерал Лі відзначив його своєю похвалою. Тепер він лицар назавжди”[3].

Зрозуміння українських національних героїв 1941-1945 pp. y всій їхній людській складності важливе ще й у зв'язку із спотвореним зображенням „героїзму” в комуністичній та у нацистській пропаганді. До встановлення сталінської диктатури Комуністичний Інтернаціонал (як і його офіційний гімн „Інтернаціонал”) формально відкидав культ „богів і героїв”. Але починаючи з 30-х років Сталін систематично культивував роль індивідуальної особливості як одну з тем індоктринації: „перемогу було здобуто, і здобуто її було завдяки тому, що на чолі озброєного народу, який здійснив Велику Жовтневу соціалістичну революцію, стояли досвідчені вожді – Ленін і Сталін... [Сталін] бачить більш глибоко, більш ясно, ніж будь-хто” інший на землі, не лише події, що розгортаються сьогодні, але й напрям, в якому вони розгортатимуться в майбутньому”[4]. Я щиро сподіваюся, що Иосиф Сталін – де б він зараз не був – бачить події, які розгортаються у Львові, над котрим він сподівався панувати завжди. Як би там не було, заздрісне прагнення Сталіна монополізувати заслуги за всі радянські досягнення (з дикою жорстокістю водночас караючи інших за свої ж власні невдачі) зробило практично неможливою появу багатовимірних радянських героїв під час Другої світової війни. Спадкоємці Сталіна зберегли, хоча й у менш відвертій формі, його підозріле ставлення до справжніх героїв, одночасно підносячи на щит другорядні фігури як рольові зразки для комсомольців[5]. Відданий більшовик Михайло Олексійович Бурмистренко, найвищий партійний діяч, що загинув у бою (захищаючи Київ від німецьких загарбників), майже не згадувався у повоєнних публікаціях*. Українські національні лідери, хоча й часто згадувані, були гуртом затавровані як „фашистські буржуазно-націоналістичні бандити”. Нацистська пропаганда також намагалася прославляти лубочних героїв на зразок сутенера „на півставки” Горста Весселя. Окрім того, нацисти від початку сповідували вождівський принцип (Führerprinzip), приписуючи Гітлеру, своєму верховному провідникові, якості, що за звичай резервуються для Бога. На жаль, протягом певного часу наприкінці 30-х років Fuhrerprinzip, хоча й не був домінуючим на практиці, користувався певною популярністю в деяких колах національного руху. Опинившися віч-на-віч з цими обидвома типами тоталітарної пропаганди під час Другої світової війни, деякі українці не в стані були відрізнити справжніх героїв від фальшованих.

Мій намір полягає в тому, щоби показати, як суворе протиборство в Другій світовій війні висунуло дуже людяних героїв різних типів. Обираючи п'ятьох людей, котрі уособлюють типи героїзму, я намагався показати (користуючись як власними спогадами, так і документами), як їхні особистості служать одночасно прикладом і надзвичайної сміливості, і серйозних недоліків. П'ять обраних осіб займали ключові позиції у різних сферах українського національного руху. Інші люди, не меншої чи навіть більшої величини, не були доступні для мене. Митрополит Андрей Шептицький, безумовно найвпливовіший і найшляхетніший персонаж на націоналістичній сцені протягом Другої світової війни, як і в попередні десятиліття, помер в 1945-му. Головний командувач УПА Роман Шухевич був убитий в бою у 1950-му. В 1952-му Степан Бандера ухилився – зрозуміло, враховуючи величезний ризик замаху, якого він постійно зазнавав, коли з'являвся на публіці, – від зустрічі зі мною**. Отже, можливо, що інші аналітики могли б залучити ширше особисте знайомство з провідними фігурами, щоби доповнити мою типологію. Справді, ще однією метою представлення цього нарису є заохочення нових мемуарів та нових досліджень про дійових осіб Другої світової війни.

II. Героїчні типи (1941 -  1945)

З 1943 по 1950 рік партизанська війна являла собою основну, і часто єдину форму силового опору, який українські націоналісти могли протиставити тоталітарним окупантам. Після формального завершення війни радянська пропаганда (особливо спрямована на молодь) намагалася використовувати сильно відредаговану версію історії централізованих радянських партизанських операцій як контрміф проти українських розповідей про партизанський опір (дуже стримуваних цензурою усіх відкритих виступів). Тому не дивно, що багато героїв національного руху були керівниками підпілля або партизанів і що більшість цих лідерів походить з Галичини, центру найтривалішого опору.

ТАРАС БОРОВЕЦЬ: козацький тип борця. На відміну від греко-католиків-галичан, Боровець був свідомим православним, тобто нічим, крім свого замешкання у 1920-1939 pp. на території, приналежній до Польщі, не відрізнявся від більшості східних українців[6]. Принаймні він виразно ідентифікував себе ретроспективно із стародавньою козацькою традицією рідного Полісся:

„Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, за словами останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі вистають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни-Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну яйце і молився Богу. Я їздив з ним. Союзники мого діда, – казав він, – царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю[...]”[7].

Ведучи боротьбу проти радянських агентів і партизанів, Боровець (спочатку в союзі з німецькими військовими підрозділами, а потім проти обидвох потуг) дотримувався традиційної селянсько-козацької тактики стримування ворожого проникнення, зводячи при цьому до мінімуму ризик помсти на місцевому сільському населенні. Його цілі були скромні, та й сам він був скромною людиною. Управ­ляючий каменоломні за фахом, майже без політичного досвіду, з військовою підготовкою рекрута польської армії, Боровець був одруженим чоловіком, коли почалася Друга світова війна. Спочатку він лояльно підпорядковувався титулярному президентові Української Народної Республіки у вигнанні Андрієві Лівицькому. Пізніше Боровець (здається, зі згоди Лівицького) прийняв військово-політичних радників мельниківської фракції ОУН. Однак Боровець вперто опирався спробам бандерівської фракції розпочати широку партизанську війну проти німців у 1943 р. Можливо, він недооцінив силу відчаю волинських селян, які намагалися уникнути жорстокої депортації до Німеччини як остарбайтерів, настрою, що збирав їх у зграї навколо будь-кого, хто підіймав прапор відкритого опору. А може, Боровець просто не хотів відмовлятися від звичної тактики. Моє особисте враження є таке, що Боровець був людиною, яка викликала повагу в підлеглих і довіру в керівництва, але вагалася, коли потрібно було приймати рішення, що спричиняли різкі зміни.

Навіть перед лицем поразки і трагічної особистої втрати – Боровець до смерті був упевнений, що бандерівці убили його дружину Ганну (дівоче прізвище Опошенська) – він відмовився від особистої помсти. З християнського погляду його опір був зразковим; але опір обмеженого типу складно було вести в умовах тотальної війни. Принаймні для того, щоби досягати успіхів, зберігаючи вірність традиційним підходам, потрібні були кращий військовий вишкіл і вищий рівень політичної майстерності, ніж ті, що їх опанував Боровець.

Спокусливим є порівняти Боровця з Бандерою чи Шухевичем, бандерівським командувачем, котрий перетворив УПА на масову партизанську силу. Через відсутність особистих паперів чи контактів з цими людьми я повинен звернутися для порівняння до двох інших революційних націоналістичних лідерів.

ЯРОСЛАВ СТЕЦЬКО: революційний національний пропагандист. Всі провідники ОУН, з їхнім формальним наголошенням (запозиченим від інших інтегральних націоналістів) пріоритету волі, були повною протилежністю Боровця. Хоча й явно менш пристосований фізично, ніж Боровець, до труднощів підпільного чи партизанського існування, Стецько (якому було лише 29 у 1941 р.) випромінював непохитну рішучість. У 1941 р. Стецько фактично був головною фігурою у Львові у вирішальний останній тиждень червня. Працюючи із прибічниками ОУН у різних німецьких військових підрозділах, Стецько здобув контроль над місцевою радіостанцією. Потім Стецько запустив у дію план негайного проголошення української незалежності по радіо, без дозволу німецької влади. Згідно з планом чи просто за погодженням його помічники у ході справи домоглися тимчасової підтримки своєї декларації митрополитом Шептицьким.

Швидко заарештований за німецьким наказом, Стецько був не в стані (як і Бандера) керувати підпільною та партизанською діяльністю ОУН. Але він здійснював непрямий вплив на деякі рішення, наприклад, про нейтралітет ОУН(б) щодо формування дивізії „Галичина”, що по суті дало багато рекрутів з числа бандерівців. Перебуваючи після Другої світової війни в еміграції, Стецько з допомогою своєї талановитої дружини (яка надзвичайно добре володіє англійською) невтомно працював для підтримки української незалежності. „Антикомуністичний блок народів” (АБН) зібрав емігрантських лідерів націоналістичних рухів з багатьох країн, що були під комуністичною владою. Своїми зусиллями вони домоглися підтримки конгресом США „Тижня поневолених народів”, чим привернули увагу до порушення права на самовизначення. Роки підпілля в Польщі й ув'язнення під час Другої світової війни не дозволили Стецькові дістати формальну освіту в галузі права і дипломатії, що могла б допомогти йому уникнути певних помилок – таких, як первісне невдале формулювання декларації 30 червня чи блокування з певними одіозними рухами в АБН. Взагалі ж Стецько, як видається, добре підходив для небезпечної й невдячної праці фанатичного „пробивання” справи поневоленої нації. Чи зміг би він адаптуватися до політичної діяльності у стабільній державі, ми, на жаль, ніколи не дізнаємося.

МИКОЛА ЛЕБЕДЬ: революційний національний конспіратор. З п'яти осіб, яких я намагаюся охарактеризувати, Микола Лебедь, який відвідав незалежну Україну, – єдиний, хто ще живе. Наші особисті контакти були дещо обмеженішими, ніж із Боровцем, Кубійовичем та Стецьком. Я мав одну довгу розмову з Лебедем в березні 1953 р. Невеликої статури, енергійний, він справляв сильне враження. Як і Стецько, Лебедь був відданим батьком і чоловіком. Я пригадую, як після обговорення найважливіших політичних питань він висловив занепокоєння тим, що погіршується знання української мови в його маленьких дітей (які ходять до католицької школи у верхньому Манхеттені).

Коли Стецька заарештували, Лебедь перейняв майже на два роки керівництво крайовими операціями ОУН(б). Його першочерговим, надзвичайно важливим завданням було вислати похідні групи для організаційної та пропагандистської роботи у Східній Україні. Лебедь запевнив мене, що після 1941 р. не бував на Волині і передав усю партизанську діяльність там Шухевичу до березня 1943 р. Виконував Лебедь надзвичайно небезпечні підпільні завдання протягом багатьох місяців тоді, коли нацистська влада без розбору розстрілювала всіх агентів ОУН(б), яких їй вдавалося розкрити. Але небезпека, здавалося, тільки додавала енергії цьому суворому самовідданому національному революціонерові. Він розповів мені, як після кількарічного ув'язнення в польських тюрмах йому вдалося втекти у вересні 1939 p.; польська охорона знищила багатьох в'язнів при наближенні німецьких або радянських військ, але Лебедю пощастило на більш людяних тюремників. Пізніше за Лебедем полювали не лише радянські й нацистські агенти, але й вороги з числа своїх, які звинувачували його в організації актів насильства проти політичних опонентів.

Незважаючи на це, він зберігав – під час розмови зі мною – здатність визнавати помилки своїх прибічників і досягнення своїх противників. Протягом 1943-1944 pp. його вплив, видається, відігра­вав важливу роль у зверненні УПА до програми, яка мала ширшу базу, кульмінацією чого стало створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Піклуючись про соціальну й економічну програми, які б спиралися на ширшу політичну базу, він та його послідовники врешті-решт розірвали із проводом Бандери—Стенька. Для багатьох українських націоналістів часу Другої світової війни Лебедь і УГВР залишилися найбільш привабливою політичною силою. З іншого боку, люди типу Лебедя, як і більшість конспіраторів і навіть агентів офіційних розвідок, не бувають приємними колегами. Однак, коли підпільна діяльність стає єдино можливим способом опору, їхні навички й темперамент стають незамінними.

АНДРІЙ МЕЛЬНИК: офіцер в ролі націоналістичного провідника. Мельник, який народився в грудні 1890 p., був на ціле покоління старший від лідерів ОУН(б). У своєму проникливому аналізі Антоні Сміт вказує, що в період опору більш потужному сусідові часто трапляється війна „синів проти батьків”, коли світська інтелігенція повертає старих охоронців традиції, щоби мобілізувати ментальність соціальних низів і перетворити її на політичну силу[8]. Такі розлами між поколіннями часто виникали на критичних поворотах української історії в XX ст. Проголошення народно-демократичної республіки під час Першої світової війни, за яким послідував набір офіцерських кадрів із паралізованої російської імперської армії та розформованих австро-угорських сил, являє собою певний тип повстання молодшого покоління проти намагання старших досягти автономії в межах двох імперій. Євген Коновалець, австрійський полковник, був одним із представників того войовничого покоління, яке постачало кадри для Української Галицької Армії[9]. Іншим був кавалерійський полковник Мельник. У 1938 р. він заступив Коновальця на чолі Організації Українських Націоналістів, яка виникла з післявоєнної ветеранської організації. Після вбивства двох попередників – Симона Петлюри і Коновальця – прийняття керівництва на себе у вкрай складній обстановці наближення світової війни було, з боку Мельника, актом надзвичайної моральної та психологічної мужності.

До того часу він спокійно працював управляючим лісів Української католицької митрополії. Шептицький явно довіряв Мельникові; ходили навіть чутки, що він заохочував Мельника до переобрання керівництва ОУН. Менш імовірним є те, що Мельник, народжений в греко-католицькій селянській родині, був ревним вірним. У кінці 30-х років антиклерикалізм був досить сильний серед радикальної революційної молоді і зачепив також старших членів ОУН. На останніх особливий вплив мали ідеології на зразок теорії Шарля Мора, які підказували цинічне, інструментальне ставлення до католицизму як до опори консервативного націоналізму. Я міг влаштувати Мельникові перевірку щодо цього моменту; але як щирий, хоч і грішний, прихильник цієї віри, я побоявся, що буде непристойно влаштовувати багато старшому чоловікові перехресний допит щодо його релігійних переконань.

Іншою причиною стриманої постави Мельника в тому, що стосувалося його особистої віри, могло бути зрозуміле небажання дражнити антиклерикалів або православних.

У своїй довгій розмові зі мною в листопаді 1952 р. Мельник приділив дуже багато уваги поясненню міжконфесійної природи Проводу ОУН, П'ятеро членів, включаючи самого Мельника, були галичанами греко-католицького віросповідання, троє були православними. Оскільки до останніх належали Дмитро Андрієвський (вмілий дипломат) та Микола Сциборський (головний ідеолог), баланс був досить виважений. Крім того, переважно православне відділення ОУН на Буковині мало в своєму складі багатьох з найбільш послідовних прибічників Мельника.

Обговорення релігійного розподілу має неабияке значення для майбутніх українських моделей соціалізації. За жахливих нагінок сталінізму на національну свідомість та греко-католицьку віру серед молодих галичан відродилась прив'язаність до своєї релігії, про що свідчили ревні відвідування богослужінь в лісах вояками УПА. У 1990-1991 pp., за активної участі греко-католицького архієпископа Нового Орлеану, в Галичині було знято документальний фільм про переслідування Української Греко-Католицької церкви. Ця стрічка була широко показана у Сполучених Штатах, де вона сприяла значній підтримці мужньої боротьби українських католиків за відбудову їхньої церковної організації. Соціалізація майбутніх поколінь українців, принаймні в Галичині, буде неминуче включати – і я вважаю це дуже бажаним – потужну релігійну тему. Запроваджуючи рольові моделі до процесу соціалізації, слід, однак, мати на увазі складності, пов'язані із релігійним питанням. З одного боку, релігійні принципи мають вирішальне значення для прищеплення почуття самопожертви і для встановлення моральних обмежень на способи досягнення навіть дуже бажаних цілей. З іншого боку, наша екуменічна епоха вимагає титанічних зусиль для розуміння і толерування поглядів, притаманних іншим конфесіям, чи то католиками стосовно православної більшості (як в Україні), чи то християнами взагалі щодо мусульман та іудеїв у інших частинах Східної Європи.

Багато в чому, таким чином, Мельник був попереду свого часу, вважаючи національне відродження міжконфесійним рухом. Хоча керовані ним органи ОУН часом висловлювалися за Fuhrerprinzip, на практиці його керівництво було колегіальним – під час інтерв'ю він виразно підкреслював свою повагу до більшості Проводу. На чому справді наполягав Мельник, так це на чіткому ланцюгу виконання команд і підпорядкуванні законному керівництву. Такий підхід був закорінений у його професійному військовому досвіді. В той же час кидалася у вічі відсутність цього підходу серед революційної молоді. Таким чином, не тільки вік, але й минулий досвід посилював тенденцію відчуження Мельника і фракції Бандери. Його стиль керівництва страждав також від певних практичних недоліків. Очевидно, що він не завжди знав, як втримати у підпорядкуванні своїх підлеглих; ця неспроможність є, мабуть, характерною для провідників, які мали свій попередній досвід скоріше на полі бою, ніж у військовому штабі. В 1940 p., наприклад, деякі публікації у „Наступі” (неофіційному органі Проводу) надто наблизилися до ряду положень нацистської доктрини – таких, як антисемітизм та „голос крові”, а також до Fuhrerprinzip. Мельник, здається, втратив контроль над редактором д-ром Степаном Росохою чи над Сциборським, обов'язком котрого було наглядати за ідеологічними тенденціями. Протягом перших місяців після початку радянсько-німецької війни Мельник (який не міг повернутися у Галичину), можливо, не знав також про ступінь колаборації своїх прибічників із нацистами – до того як ОУН(м) також була піддана драконівському придушенню. Мельник вміло підтримував обмежені дипломатичні контакти, доступні для ОУН: однак його надмірно тягнуло до хорватських екстремістів Акте Павеліча. В цілому, хоча військовий стиль та екуменічний світогляд Мельника можуть послужити зразком для наслідування, не слід закривати очі на його недоліки, неминучі, мабуть, при його походженні та старшому віці, для провідника конспіративного підпілля.

ВОЛОДИМИР КУБІЙОВИЧ: вчений як національний керівник. Під багатьма поглядами д-р Кубійович представляв скоріше тип „нормального” адміністративного керівника, ніж людину часів національної кризи. Проте на протязі 1940-1943 pp. він, ймовірно, зробив найбільше серед своїх сучасників у підтримці українства. Географ за освітою, він досягнув визнання вченого світу ще до того, як прийняв посаду голови Українського Центрального Комітету, створеного в німецькій Генеральній Губернії, а згодом поширеного на всю Галичину. Номінально завданням Кубійовича було забезпечити підтримку мінімального життєвого рівня українського населення. На практиці він став унікальною зв'язуючою ланкою між населенням, націоналістичними лідерами та німецькою владою. Оскільки вище нацистське керівництво Генеральної Губернії підлягало суворому диктатові Гітлера та Гіммлера, позиція Кубійовича була не лише надзвичайно небезпечною (його „колеги” в окупаційних адміністраціях по цілій Європі позникали без сліду), але й глибоко принизливою. Жоден з українських провідників часів війни не заслуговує краще на парафраз вислову французького революціонера: нехай або знеславиться моє ім'я, або стане вільним мій народ. На щастя, Кубійович прожив довго після війни, уміло керуючи широко визнаною дослідницькою діяльністю Наукового товариства ім. Шевченка (із центром біля Парижа).

Я не знаю подробиць справ, якими Кубійович займався в ході щоденної адміністративної діяльності в Кракові. Тому я привертаю увагу лише до однієї справи, що мала величезне значення для українського майбуття: до формування дивізії СС „Галичина”.[10] Оскільки я неодноразово звертався до цього епізоду у своїх публікаціях, то зараз скажу лише, що 1) починаючи з кінця 1943 p., коли поразку Німеччини неважко було передбачити, Кубійович міг сподіватися не особистої вигоди, а лише засудження або чогось гіршого за свою підтримку набору до дивізії; 2) він, як і ті церковні й політичні діячі, котрих він переконав підтримати дивізію, вважав, що мати регулярну військову силу після закінчення війни було б дуже корисно для української нації. Оскільки по війні політичного змагання на східноєвропейській міжнародній арені (повністю поглинутій радянським блоком) зрештою не виникло, ці розрахунки виявилися помилковими. Тисячі молодих українців загинули в бою чи були відправлені на смерть до радянських концентраційних таборів. З іншого боку, не менша кількість була врятована від, здавалося, неминучого радянського полону, здачею „Першої української дивізії” (так було перейменовано дивізію СС „Галичина”) військам західних союзників (галичан, на відміну від східних українців, як правило, не передавали радянській стороні). Цей останній приклад української колаборації з нацистами подекуди зіграв проти української справи. Як противагу до цього негативного наслідку треба розглядати влиття значної кількості молодих і водночас досвідчених вояків до повоєнних українських громад в еміграції, що мало для останніх, я вважаю, здоровий стабілізуючий ефект. Ті, хто вижив, могли ще допомогти у відтворенні українського національного війська. За умов дуже обмеженого вибору, який мав Кубійович у 1943-1944 pp., його рішення можна розглядати як героїчний крок з метою збереження основ українського суспільства.

Кубійович неодноразово давав мені поради з багатьох проблем. Як колезі-науковцю мені було особливо легко спілкуватися з ним німецькою мовою. Він був надзвичайно добре поінформований, відвертий і щедро приділяв час для наших розмов. Під час війни він явно схилявся до мельниківців, але намагався триматися збоку від партійної політики і підтримувати контакти з усіма. Це вміння високого керівника такого типу, якого Україна потребує як у часи кризи, так і в „нормальні” періоди.

III. Замість висновків

Я висловив думку, що українська нація існує; що її просвітителі можуть і повинні соціалізувати нове покоління; що цьому процесові може прислужитися обережне звертання до життєписів героїв національного руху часів Другої світової війни. Нещодавно, ще п'ять років тому, такі думки розглядалися б не просто як дискусійні; висловлені у Львові, вони б навернули на мене переслідування цензури або щось гіршого. Тепер, після двох візитів в Україну, я вірю, що ці погляди вже настільки поширені, що вони вже більше не є дискусійними. Інші аналітики можуть заперечити п'ять запропонованих мною типів; я впевнений, що колеги зможуть покращити мою типологію. Переоцінка деяких індивідів може навіть дискредитувати їх як рольові моделі для соціалізації наступних українських поколінь. Слід усвідомити, що на якомусь небезпечному зламі української історії, якщо буде накинута жорстока окупація ззовні, не виключено, що знов знадобиться жертовна мужність і підпільна боротьба. Тим часом, я вважав би необхідним, аби нові покоління познайомилися із більш звичайними формами національного захисту, вивчаючи рольові моделі осіб, які виявили мужність і героїзм. Нарешті – і цей момент напевно не так широко сприйнятий сучасним українським населенням, – я переконаний, що молодь повинна знати про рольові моделі, які демонструють відданість своїй вірі і одночасно – терпимість до поглядів, підтримуваних іншими релігіями.

Щоби піти далі у цих загальних рекомендаціях стосовно поточної соціалізації, потрібно якщо не передбачити, то принаймні уявити собі в загальних рисах альтернативи політичного розвитку всередині України та у її стосунках з сусідами у ближчій перспективі. Як політолог, я відчуваю спокусу зайнятися такими футуристичними прогнозами. Як американський громадянин, я представив такі альтернативи для всіх колишніх радянських республік у друкованих органах типу „Проблем комунізму” Інформаційної Агенції Сполучених Штатів, а також у приватно поширюваних академічних доповідях[11]. Але я не вважаю прийнятним для себе як іноземця робити це в Україні. Якою має бути українська політика в майбутньому і як це майбутнє має співвідноситися із прикладами з минулого, повинні вирішувати громадяни України. В 1787 p., коли писалася нині діюча конституція Сполучених Штатів, хтось запитав старійшину політиків Бенджаміна Франкліна, яка форма правління встановлюється. „Республіка, якщо ви зможете її втримати”, – дотепно відповів Франклін. Це є те, що мають тепер українці, і від них залежить втримати свою Республіку.

Жалюгідна історія чужинців, які виступали в ролі втаємничених дорадників національних рухів, від Лоуренса в Аравії до майора Лонсдейла в Південному В'єтнамі, застерігає. Роль чужинців в українській національній політиці є ще менш блискучою, ніж звичайно. Такі висококомпетентні аналітики, як д-ри Ганс Кох та Георг Ляйббрандт, підпорядковувалися, зрештою, Берліну. Французь­кий вчений Рене Мартель, який спочатку симпатизував незалежності Карпато-України, під час Другої світової війни виявився німецьким колаборантом. Американський журналіст Уїльям Г.Чемберлен та славіст професор Кларенс Меннінг, які бралися писати про Україну, великих успіхів не досягли, Найсумнішим прикладом є Ріко Ярий, чех чи німець за походженням і, як і я, не сильний в українській мові. Після вірної служби в Українській Галицькій Армії поруч із Коновальцем і Мельником, він врешті-решт став членом Проводу ОУН. Він фактично виявився єдиним з Проводу, хто приєднався до бандерівців. Він номер у забутті в 50-х роках, звинувачений як німецький провокатор чи навіть радянський шпигун. На Великодні свята 1953 р. Ярий написав мені (німецькою):

„Як американець Ви тепер відчуваєте інтриганську гру, яку ведуть різні емігрантські групи зі Сходу. Результати гри виявляються, як правило, надзвичайно згубними для їхньої батьківщини. Тому моя позиція була і залишається наступною: будь-який визвольний рух може бути успішним, тільки якщо він має активні сили в самій своїй країні і якщо вони готові битися і померти за батьківщину. Все решта – політичні заяви, боротьба дрібних політичних груп за лідерство і т. д. – є абсолютно другорядним в порівнянні з активною готовністю молоді кожної пригніченої країни вести боротьбу за визволення! Ось чому я став по боці молодої групи [ОУН] вдома проти старих емігрантських клік, котрі самі не знали чого хочуть”.

Із такого свідчення, здобутого на початку дослідження мною українського націоналізму, я багато чого дізнався про те, що може і чого не може чужинець. Протягом сорока чотирьох років я активно цікавився українською національною еволюцією, і мені приємно тепер час до часу вільно зустрічатися з її представниками на їхній рідній землі. В той же час, на протязі цих десятиліть, я займався дослідженням багатьох інших проблем, пов'язаних із різними частинами Східної Європи, національними питаннями взагалі і фактами з далекого минулого багатіюх народів. Дотримання певної дистанції щодо специфічних сучасних проблем хоча й не замінює занурення у рутинну практику національно-політичного життя, але все ж таки посилює достовірність погляду ззовні.

Переклад з англійської Вадима Ковалюка



[1] Smith Anthony D. National Identity. London: Penguin paperback, 1991. P.66, 162. На обкладинці книжки відтворена картина американського художника Інгре „Жанна д'Арк”, що символізує культ національного героя.

[2] Донцов Д. Вступне слово // Стецько Я. 30 червня 1941: Проголошення відновлення державності України. Торонто: Гомін України, 1967. С.9-10. Донцов цитує мою книгу „Ukrainian Nationalism”; цей уривок дослівно передрукований у другому і третьому виданнях моєї книжки.

[3] Цитую за: Watts B.W. The State That Forgot. Indiana-polis: Bobbs-Merrill, 1933.

[4] Константинов Ф.В. Роль личности и народных масс в истории. Москва; Правда, 1946. С.38, 46; переклад: Armstrong L.A. The Politics of Totalitarianism. New York: Random House, 1961. Р.149.

[5] Щодо брежнєвського періоду див.: Грушевой K.C. Тогда, в сорок пераом... Москва: Военное издательство, 1974.

* Я взяв цю інформацію частково з матеріалів, які я одержав від його племінника, радянського журналіста Олександра Бурмистренка, 17 років тому.

** Інші з тих 50 українців, у яких я взяв інтерв'ю, були такі ж мужні, хоча часом у дещо інший спосіб, але вони не досягли керівних посад. Це стосується передусім жінок, які виявили виняткову мужність, виконуючи роль зв'язкових між підпільними загонами ОУН або перебуваючи на легальному становищі перед початком воєнних дій.

[6] Як і у випадку з іншими особами, моя характеристика Боровця грунтується передовсім на інтерв'ю з ним та з тими, хто знав його особисто. Багато інформації щодо його особи можна знайти в його автобіографії, частково надрукованій у серії статей в „Українських Вістях” (1949-1951), а в більш розширеній версії – у його власній книжці: Боровець Т. Армія без держави. Вінніпег Волинь, 1981.

[7] Там само. С.21.

[8]Smith Anthony D. National Identity. P.68.

[9] Див.: Шанковський Л. Українська Галицька Армія / Ред. Д.Микитюк. Вінніпег,  1974.  С.46, 348.

[10] Див.: Armstrong J. Ukrainian Nationalism (розділ 7 в усіх трьох виданнях), а також мій вступ до книги: Heike W.-D. The Ukrainian Division 'Galicia'. 1943-45: A Memoir. Toronto: Shevchenko Scientific Society, 1988. P.XIV-XXVI.

[11] Problems of Communism, XLI (January-April, 1992). P.121-133.