Від редакції, або ЩО ТАКЕ МОДЕРНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ?

Так сталося, що розпочинати нове видання доводиться з термінологічної дискусії. До цього змушує уже сама назва „Україна модерна”. Серед істориків України немає згоди стосовно того, який власне період української історії треба називати „модерним” (новітнім). Традиційна (дорадянська й закордонна) історіографія надавала перевагу специфічно українській періодизації поділові на „княжу добу”, литовсъко-польську добу”, „козацьку добу” та „добу національного відродження”. При такому підході саме поняття модерної історії” взагалі не мало місця. У радянській же історіографії цей термін вживався лише для означення подій, що сталися після жовтневого перевороту 1917 р. Новітній історії передував більш тривалий у часі період нової історії, який брав початок переважно від Англійської революції XVII ст., інколи з часів географічних великих відкриттів та Нідерландської революції. Однак стосовно української і російської історії (у загальній схемі радянської історіографії перша трактувалася як підрозділ другої) ця періодизація ламалася: вважалося, що період феодалізму, який вживався як синонім до „середніх віків,” тривав тут аж до відміни кріпосного права у 1861 р.

Сучасна українська історична наука поволі відходить від старих радянських норм. Але старий принцип шукати початки модерної доби в Україні аж у XIX cm. зберігає свою популярність. Одне із найкращих сучасних українських періодичних видань „Mediaevalia Ucrainica” („Українське середньовіччя”), співредактор якого Наталя Яковенко є автором одного із матеріалів і в нашому збірнику, вміщує здебільшого статті, що стосуються XVI-XVIII cm.

Значною мірою такий різнобій зумовлений майже повною відсутністю дискусій навколо періодизації української історії. Єдиним винятком була конференція українських істориків, що відбулася у травні 1978 p. y канадському місті Лондоні (Онтаріо). Однією з головних її тем стало власне питання періодизації[1]. Іван Лисяк-Рудницький, який виступав зі заголовною доповіддю, пропонував достосувати періодизацію української історії до загальної світової схеми. Зокрема, він вважав, що початок модерної доби пов'язаний з Люблінською унією 1569 p., a сама ця доба складається з „ранньоновітньої” і власне „новітньої” історії. Водорозділом між першою і другою є кінець XVIII cm.[2]

Цього підходу ми будемо дотримуватися у нашому виданні. Це, однак, не означає, що він не вимагає уточнень. Термін додерти вік”, як противага до понять „античність” та „середньовіччя”, набув загального поширення ще в XVI cm.[3] (правда, один із авторів цього збірника Вальтрауд Гайндль вважає, що це сталося двома століттями пізніше). Але твердження, що додерлий” (новітній) період у світовій історії почався з XVI ст., вимагає багато додаткових роз'яснень і застережень. По-перше, немає цілковитої ясності, які процеси вважати „модерними”, а які „домодерними”. Вже у „Повісті минулих літ” знаходимо слова: „Старі часи минули, й от настали нові”. Головними історичними процесами, які визначили специфіку „новітніх” часів, вважають виникнення і поширення модерної демократії, розвиток індустріалізації та появу двох нових великих суспільних сил націоналізму і соціалізму[4]. Неважко помітити, що кожне з описаних явищ (за винятком хіба що індустріалізації) мало свого попередника у „старих” часах.

Що суттєво, велика частина суспільних процесів, які відбувалися упродовж останніх п'яти століть, у тій чи іншій мірі були сумішшю „модерного” й „архаїчного”. Історики, які займаються новітньою добою, зосереджувалися головно на прогресі науки і техніки, індустріальному розвиткові та становленні системи капіталізму, появі нових суспільних класів, поширенні політичних прав серед широких верств населення та утвердженні демократії як системи правління, на зародженні і розвитку модерністських й авангардистських течій у мистецтві і т.п. Але наголошення на всіх цих модерних” процесах створило певну оптичну ілюзію. Поза увагою лишився факт, що старі, „домодерні” сили й ідеї продовжували діяти, виявляючи подивугідну здатність до виживання і пристосування в нових умовах, часто-густо нейтралізуючи або й підпорядковуючи собі модернізаційні процеси. Навіть Великобританія, зразок найрозвинутішого індустріального суспільства у XIX ст., не була „буржуазною” країною владу у ній зберігала стара аристократія, представлена королівським двором і палатою лордів. Домінуючими галузями суспільного виробництва у республіканській Франції на межі двох століть залишалися сільське господарство і мануфактура. Що ж тут говорити про Росію, Австро-Угорщину й Німеччини, які до Першої світової війни залишилися монархіями! Повсюдно стара еліта втримувала політичну і культурну владу дозволяючи буржуазії робити гроші і платити податки. Найбільшою мрією багатьох промисловців і банкірів було проникнути в аристократичні кола або навіть одержати високий титул шляхом вдалого шлюбу[5].

Іншою трудністю в окресленні новітньої доби є факт існування великих регіональних відмінностей у перебігу модернізації. Що стосується Східної Європи, то прийнято говорити про її „відсталість” тобто ті ж самі процеси, які відбувалися на Заході, доходили сюди з запізненням і не мали такої інтенсивності. Щобільше, в одному й тому ж регіоні різні народи по-різному сприймали нововведення. Отже, особливість української історії полягає в тім, що абсолютна більшість місцевого суспільства зберігала традиційний уклад життя, слабо реагуючи на великі економічні та політичні зміни. Якщо говорити коротко, українці втримали свою ідентичність великою мірою не внаслідок модернізації, а всупереч їй.

Але визнання „запізнілості” й маргінальності східноєвропейського регіону теж грішить сильним спрощенням. Воно випливає із тези, що нібито „розвинутість” е нормою, а „відсталість” історичним збоченням. Насправді ж усе виглядає якраз навпаки: те, що Західна Європа від XVI cm. стала моделлю економічного, культурного і політичного прогресу, було наслідком збігу сприятливих обставин. З цього погляду власне „відсталість” є радше правилом, аніж винятком для більшості народів і країн[6]. З іншою боку, не варто забувати, що саме Східна Європа (у тому числі й Україна) у глобальному масштабі була регіоном, який одним із найперших взявся доганяти „розвинутий” Захід і наслідувати його технічні й соціальні досягнення[7].

Ще більшої впевненості у потребі застосовувати в українській історії загальноєвропейську періодизацію додає факт, що процес творення модерної української нації відбувався синхронно з аналогічними процесами у Західній Європі. У XVI cm. знать і духовенство почали вживати поняття, похідні від старого латинського терміну „паtiо”, для підкреслення своєї залежності від спільної мови і спільного історичного досвіду. Первісна поняття „нації” не стосувалося усього населення, а лише тих класів, що розвинули відчуття ідентичності і почали діяти на її основі. Переломний момент настав у кінці XVIII ст., коли боротьба за національну ідентичність набрала ширшого розмаху і в неї включилися непривілейовані класи: ремісники, селяни, робітники, середні верстви і т.д.[8]

Церковні рухи і козацькі війни кінця XVI-XVII cm. є українською аналогією загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності національної свідомості, а національне відродження XIX cm. її трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас[9]. Якщо згодитися, що цей процес був головним в українській новітній історії[10], то, очевидно, початок модерної (чи, точніше кажучи, ранньомодерної) доби України тотожний з початком витворення цієї ідентичності, а межа XVIII і XIX cm. співпадає з кінцем „старого режиму”.

Матеріали цього збірника хронологічно покривають увесь вищеназваний період, хоч головний наголос ставиться власне на XIX і XX cm. Усі публікації є результатом дворічної діяльності Інституту історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка за 1993-1994 pp. Це доопрацьовані виступи на його науковому семінарі (статті Вальтрауд Гайндль і Майкла Кеннеді) та організованих ним наукових конференціях (стаття Джона Армстронга), матеріали запланованих досліджень (статті Василя Інкіна та Миколи Крикуна) та інші. Головною темою е формування української ідентичності та творення модерної української нації проблема, що стоїть у центрі наукових інтересів співробітників Інституту. Висловлюємо глибоку вдячність Вічному Фондові Імені Іванни та Петра Стельмахів Канадського Інституту Українських Студій Альбертського університету за сприяння у підготовці збірника „Україна модерна” до видання, а Міжнародному Фондові „Відродження” за фінансування його друку.

Ярослав ГРИЦАК, директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка.

 



[1] Rethinking Ukrainian History/ Ed. by I.L.Rudnytsky with the assistance of J.-P. Himka. Edmonton: The Canadian Institue of Ukrainian Studies, 1981 (див. особливо с.237-268).

[2] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. К: Основи, 1994. Т.1. С.43.

[3] Anderson J. The Modernity of Modern States // The Rise of the Modern State / Ed. by J. Anderson. Atlantic Highlands: Humanity Press International, 1986. P.2.

[4] Ibid. P.4.

[5] Mayer AJ. The Persistance of the Old Regime. Europe to the Great War. New York: Pantheon Books, 1981. P.3-15.

[6] Brenner R. Economie Backwardness in Eastern Europe in Light of Developments in the West // The Origins of Backwardness in Eastern Europe. Economics and Politics from the Middle Ages Until the Early Twentieth Century / Ed. by D.Chirot. Berkeley-Los Angeles-Oxford: University of California Press. 1989. P. 15.

[7] Gunst P. Agrarian Systems of Central and Eastern Europe // The Origins of Backwardness in Eastern Europe...P.53.

[8] Keane J. Nations, Nationalism and European Citizens // Notions of Nationalism / Ed. by S. Periwal. Budapest-London-New York: Central European University, 1995. P.182-183.

[9] Див. недавню дискусію з цього приводу у кн.: Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого столу істориків України (Львів-Брюховичі, 27 серпня 1993 р.) / Ред. Я.Грицака та О.Джеджори. Львів. 1995.

[10] ] Див. класичне визначення того ж таки Івана Лисяка-Рудницького: „...Центральна проблема в новітній українській історії це постання нації, перетворення етномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту” (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1. К. 1994. С.147).