V. Найпідступніші методи нищення українського осердя

    Одним з найбільших скарбів, які успадковує кожний народ від своїх предків, є незаперечно його рідна мова. Мова ця – то дзеркало душі народу, то святиня, з котрою зв’язана не тільки минувшість, але і будучність народу, і його повага в світі.
    Михайло Подолинський

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.
    Леся Українка

    Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім’ям своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово, – це людина без роду й племені.
    Василь Сухомлинський

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
    Володимир Сосюра

    Всяка денаціоналізація зводиться на послаблення енергії мислі, на ницість спустошення, аморальність та опідлення.
    Олександра Потебня

    Мова – це серцевинна точка, в яку найперше цілять, аби здійснити вбивство України. Цілять і з відверто зловорожих намірів, і з причини суто малоросійського «недомислія».
    Анатолій Погрібний

Однакові – і рідні, і чужі,
Як хижаки, гуртуються у зграї,
Щасливі, що Господь їх не карає
За людські кривди й повені олжі.
    Іван Гнатюк

    22 червня 1941 року. Німеччина напала на Радянський Союз. Закінчилися відкриті, демонстративні братні обійми між Гітлером та Сталіним, поцілунки і безмежні взаємні похвали з приводу грандіозних успіхів у будівництві націонал-соціалізму й гулагівського комунізму в їхніх імперіях. Безпосередніми організаторами страшної бойні – Другої світової війни були два «побратими» по духу А. Гітлер з його націонал-соціалістичного ідеологією і Й. Сталін зі своєю імпортованою комуністичною ідеологією. Під час війни й для Радянського Союзу, й для Німеччини найважливішим і геостратегічним чинником у всій Європі була Україна. На території України війна тривала 40 місяців, аж до 28 жовтня 1944 року. Втрати радянських військ тільки в бойових операціях із визволення України – майже 3,5 млн. осіб. «Український чинник» перемоги – такі вражаючі цифри: 8,8 млн. загиблих, 2,5 млн. було відправлено у німецьку неволю, зруйновано 870 міст і понад 3000 сіл. Більшість українців була в лавах Червоної Армії, але воювали вони аж ніяк не за комуністичний тоталітарний режим, а за своїх рідних і близьких, свої міста й села, оселі, за спасіння українського етносу. Відстоюючи ідеали державної незалежності України, із зброєю в руках і проти нацистів, і проти більшовиків боролася Українська Повстанська Армія.

    23–26 червня 1941 року. На території Західної України енкаведисти знищили тисячі в’язнів – «контрреволюціонерів». Лише у трьох в’язницях Львова було замучено і розстріляно близько 4000 ув’язнених, у Луцьку – 2000, всього 20 тис. громадян. Поблизу с. Ляцького в Дрогобицькій обл. 500 в’язнів кинули до 36-метрової соляної шахти. На мосту через Дністер, біля Заліщиків, було підірвано ешелон з ув’язненими, а тих, що намагалися врятуватися, скосили кулеметними чергами.

    29 червня 1941 року. Уряд СРСР прийняв ухвалу про евакуацію АН УРСР з Києва до Уфи. У внутрішньому дворі публічної бібліотеки АН УРСР спалено спецфонд – знищено близько 100 тисяч книжок.

    30 червня 1941 року. О 4 год. 30 хв. до Львова увійшов курінь «Нахтігаль». Українські бійці зайняли стратегічно важливі об’єкти міста й в’язниці. Протягом 30 червня 1941р. бійці «Нахтігалю» розшукували у в’язницях закатованих енкаведистами родичів та знайомих. Серед замучених в’язнів у тюрмі по вул. Лонцького знайшли брата сотника Р.Шухевича Юрія. Збройні частини «Нахтігаль» і «Роланд» ОУН створювала для того, щоби згодом вони стати ядром української армії. Дуже багато старшин «Нахтігалю» потім були командирами УПА. « І чому Франція та Британія мали право протягом 1938–1939 років співпрацювати з Німеччиною, чому Радянський Союз мав право співпрацювати з Німеччиною протягом 1939–1941 років? Але чому українці засадничо не мали права співпрацювати з німцями? – запитує радник СБУ Володимир В’ятрович і відповідає. – Наголошу, що мова йде про період, коли німці ще не встигли показати свого звірячого обличчя і сприймалися як визволителі від комуністичного режиму. Коли Р. Шухевич зрозумів це, а також те, що німці не виконали домовленостей, він почав воювати з ними. ОУН, УПА – це та сила, яка відважилася кинути виклик обом тоталітаризмам: і нацистському, і комуністичному».

    30 червня 1941 року. У Львові проголошено відновлення самостійної Української держави. Представники української громадськості вітали на зборах Акт відновлення незалежності. За сприяння бійців куреня «Нахтігаль», які охороняли львівське радіо, текст самостійницького Акту було двічі зачитано в ефірі. 12 липня 1941 р. німецька влада заарештувала й відправила до Берліна українських провідників Я. Стецька, Л. Ребета, Р. Ільницького, де до них приєднали С. Бандеру. Від них гітлерівці вимагали відкликати Акт проголошення незалежної України від 30 червня 1941 року, однак українські патріоти відмовилися це зробити. Після двох місяців слідства їх відправили до концентраційного табору Заксенхаузен. Тут С. Бандера перебував з 15 вересня 1941 р. до 27 вересня 1944 р. Брати С. Бандери Василь та Олександр загинули у концтаборі Освєнцім. Їх замучила польська таборова служба «Катували он рафінованими способами: кидали в кипуче вапно, били залізними прутами, заставляли підкладати спину під дошки, що по них в’язні возили тачки з різними тягарями»... (В. Яшан).

    1 липня 1941 року. Занепокоєне активною політичною діяльністю бійців «Нахтігалю», яка йшла в розріз із офіційною політикою нацистів на окупованій українській території, німецьке командування віддало наказ легіонерам звільнити всі стратегічні пункти Львова й передати їх під охорону новоприбулих відділів німецької поліції. Німці надали воякам «Нахтігалю» тижневу відпустку. Після завершення відпускного тижня командування вермахту віддало наказ «Нахтігалю» 7 липня 1941р. покинути Львів. Перша сотня виїхала через Золочів у напрямку Тернополя, а 8–9 липня місто покинули й інші дві сотні.

    Ніч з 4 на 5 липня 1941 року. За даними СБУ, що базуються на німецьких документах, масові розстріли євреїв (було знищено 1400 осіб) у Львові здійснювала німецька поліція безпеки, а саме відділ карателів під орудою гауптштурмфюрера СС Фелікса Ландау, який організаційно підпорядковувався «айнзангрупі С.».

    14–19 липня 1941 року. Німецькі загарбники передали Румунії землі між Дністром і Північним Бугом, північну Буковину і Бесарабію. До цієї території, яку називали Трансністрією, приєднали Одеську обл., кілька районів Вінницької, Миколаївської та Херсонської областей. ЇЇ столицею з 19 серпня 1941р. був Тирасполь, а з 16 жовтня – Одеса.

    Липень – Серпень 1941 року. Гітлер своїм декретом приєднав Галичину до Генерального Губернаторства (дистрикт Галичина).

    Липень – Серпень 1941 року. Знищення більшовиками під час відступу радянських військ до 15 тис. українських політичних в’язнів, що перебували у в’язницях Львова, Золочева, Дубна, Рівного, Луцька, Києва, Харкова та інших міст. Розстріл у Києві агентами НКВД групи видатних діячів української культури, серед яких – українська письменниця й громадська діячка Л. Старицька-Черняхівська, оперний співак М. Донець та ін. Депортація відомих українських діячів у віддалені райони СРСР, під час якої багато з них загинуло або були знищенні НКВД (В. Свідзінський, І. Юхименко, А. Кримський, К. Студинський, П. Франко та ін.).

    13 серпня 1941 року. На залізничній станції Жмеринка німці роззброїли курінь «Нахтігаль» і під охороною жандармерії вивезли до Кракова. 22 серпня бійців батальйону відправили до місця передвоєнної дислокації в Нойгаммері, куди прибули 27 серпня 1941 року. З кінця вересня 1941 року легіонерам було повернено зброю і залучено до бойової підготовки.

    20 серпня 1941 року. Створено Рейхскомісаріат України у складі десяти областей – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запорізької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини. Столиця – м. Рівне, рейхскомісар – Е.Кох («другий Сталін»). Звертаючись до свої підлеглих Е.Кох говорив: «Мене знають як скаженого собаку. Саме завдяки цьому мене призначено рейхскомісаром України... Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення». Правописна комісія у Берліні готувала проект латинізованої української абетки – на кшталт чеської.

    15–16 вересня 1941 року. Масовий арешт німецькими нацистами членів Організацій Українських Націоналістів. Початок активної боротьби з німецькими окупантами.

    24 вересня 1941 року. За радіосигналом з Воронежа у Києві почалася серія вибухів тих мін, які не знайшли німецькі сапери. Злетів у повітря «Дитячий світ», де була німецька комендатура, готель «Континенталь», який став гуртожитком для офіцерів, кав’ярня-кондитерська та інші будинки. Протягом п’яти днів вибухи перетворили на руїни 20 центральних кварталів, майже весь Хрещатик, повністю були знищені 324 будівлі. Загинуло 300 німецьких військовослужбовців 454-ї охоронної дивізії. Близько 55 тис. киян залишилися без житла.

    16 жовтня 1941 року. Українські старшини батальйонів «Нахтігаль» виробили звернення до німецького командування й керівників Рейху, яке відоме в історії під назвою «Меморандум українського Легіону». У документі містилися вимоги відновити проголошену 30 червня незалежність України, звільнити арештованих членів ОУН, забезпечити матеріально членів родин бійців Легіону, українізувати весь командний склад Легіону і спрямувати його на боротьбу з більшовиками, не вимагати від учасників Легіону складати присягу на вірність Німеччині. У разі продовження служби Легіону, надати можливість кожному бійцю підписати індивідуальний контракт терміном на 1 рік.
    Роман Шухевич мав під собою 800 вояків, а Вермахт мав на той час близько півмільйона. Повернути в 1941 р. зброю відверто проти Вермахту й сказати: тепер ми як військові формування «Роланд» і «Нахтігаль» воюємо проти Вермахту, – означало бути знищеним на місці. Р. Шухевич та інші українські старшини подали петицію командуванню Вермахту про те, що бійці припиняють виконувати наказ. Німеччина ж не захотіла, аби українці були незалежним політичним чинником, тому бійців з «Нахтігалю» відправили в табори перепідготовки, де вони фактично перебували в статусі полонених, яких у кожен момент могли розстріляти. До кінця 1942 року вони мали підписаний контракт, який зобов’язував їх залишатися в лавах батальйону «Шуцманшафт». Коли контракт закінчився, ці люди заявили: ми більше з вами служити не будемо. Багатьом із них це коштувало життя. Романа Шухевича тоді повезли до Львова, і він, розуміючи, що його очікує, утік з-під варти...

    Жовтень 1941 року. У Терновій балці Кривого Рогу німці влаштували для українських націоналістів, які діяли на Сході і Півдні України, концтабір. У Миргороді гестапо розстріляло провідника крайового проводу ОУН. На східноукраїнських землях – Миколу Лемика. У Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, а загальні втрати ОУН від рук нацистів становили близько 14 тис. осіб. На Донеччині, за попередніми підрахунками, втрати ОУН становили 60–80 чоловік. Членство ОУН на Донеччині було таким: 50% – місцеві, 40% – вихідці з Центральної України, 10% – із Західної. З 1944 до 1947 року НКВС викрило близько 400 оунівських підпільників. Останнього пропагандиста ОУН на Донеччині КДБ заарештувало у 1958 році.

    Листопад 1941 року. За допомогою радіоміни команда капітана Лужина висадила у повітря перлину Киє141 во-Печерської лаври – Успенський собор ХІІ ст., марно сподіваючись, що туди прибуде на екскурсію сам Гітлер. Скориставшись ситуацією, гестапо звинуватило в терорі євреїв-енкаведистів, знищуючи в Бабиному Яру десятки тисяч євреїв.

    Грудень 1941 року. Арешт і розстріл (у лютому 1942 р.) в Києві німецькими фашистами групи українських націоналістів, у тому числі поетеси Олени Теліги.

    13 січня 1942 року. Розпочалося примусове вивезення українського населення з окупованих територій на роботу до Німеччини. За 1942–1944 роки вивезено понад 2 млн.осіб.

    14 січня 1942 року. У повідомленні керівника поліції безпеки і СД йдеться про значне зростання впливу ОУН у Херсонській, Миколаївській областях і Кримській АРСР.

    Лютий 1942 року. Гітлерівці розстріляли сотні прихильників обох фракцій ОУН. Над храмом Святої Софії зник жовтоблакитний прапор. Розтанули черги на запис до Української національної армії на Софійській площі. Гестапо також заарештувало голову Київської міської управи, члена Української Національної Ради Володимира Багазія і його сина Ігоря. Обидва загинули в катівнях гестапо, поховані у Бабиному Яру.

    25 липня 1942 року. Німецькі нацисти розстріляли в Києві крайового працівника ОУН Д. Мирона – Орлика.

    25 липня 1942 року. Три військові угорські суди розправлялися над приблизно 150 членами націоналістичного підпілля на Закарпатті.

    1 грудня 1942 року. Бійці батальйону «Нахтігаль» відмовилися продовжувати контракт з німцями, щоби надалі не брати участі в німецьких військових акціях. Рядові учасники батальйону звільнялися, а офіцерів-українців німці заарештовували й утримували в ув’язненні до квітня 1943 р. З весни 1943 р. Роман Шухевич перебував у підпіллі.

    1943 рік. За приналежність до ОУН органи НКВС заарештували на Сумщині 280 осіб. На Сумщині активно діяла УПА, боротьба з якою тривала до 1948 р. Начальником оперативного відділу (в тому числі й розвідки) Головного військового штабу (ГВШ) УПА був сумчанин, полковник УПА Іван Литвиненко.

    28 серпня 1943 року. У селищі Помірки під Харковом розглянуто, в основному схвалено й передано на затвердження Наркомові освіти Павлу Тичині проект українського правопису Правописної комісії, яку від 1942 року очолив акад. Л. Булаховський. Спроби повернути деякі правила правопису 1928 року буди невдалими. Український правопис ще сильніше наближено до російського. У засіданні, крім Наркома освіти та членів Правописної комісії Л. Булаховського, М. Рильського, брали участь Голова Ради Народних Комісарів УРСР М. Хрущов, секретар ЦК КП(б) України Д. Коротченко, Голова Президії Верховної Ради УРСР В. Старченко, секретар ЦК КП(б)У з пропаганди К. Литвин, офіцери та генерали.

    31 січня 1944 року. Виступ Й. Сталіна на Політбюро ЦК ВКП(б), у якому підкреслено, що кіноповість О. Довженка «Україна в вогні» – це «платформа вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського та всього радянського народу». Через рік О. П. Довженко про цю інквізиторську акцію напише у щоденнику: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості».

    Червень 1944 року. У німецькому концтаборі Заксенгаузен закатовано українського письменника Олега Ольжича-Кандибу ( сина О. Олеся).

    22 червня 1944 року. Лиховісний наказ Берії і Жукова № 0078/42 «О ликвидиции саботажа на Украине и о контроле над командирами и красноармейцами, мобилизованными из освобожденных областей Украины». З України наказано було виселити тільки українців; росіяни та інші не підлягали виселенню, навіть якщо вони працювали на німців; не підлягали виселенню і українці, якщо вони не залишались на окупованих землях, тобто перебували в армії або евакуації. Військових не депортувати, але депортувати їхні сім’ї, якщо вони ознайомлені з умовами життя за окупації.

    Липень 1944 року. «Коли до Львова вдруге прийшли більшовики, до міста одразу ж масово почали мігрувати росіяни. У наступні декілька років їх приїжджало по 10–20 тис. щороку, і більшість із цих мігрантів залишилася тут назавжди. Усього наприкінці 1940 – на початку 1950 рр. до Галичини переселилося понад 200 тис. росіян, і половина з них оселилася саме у Львові, де швидко сформувалося стійке російське етнічне ядро, чисельність якого в наступні десятиліття залишалася доволі стабільною – на рівні 120–130 тис. осіб, – підкреслює Р. Лозинський. – Серед тих росіян, що переселилися до Львова, окрім працівників державних та партійних органів, військовиків і працівників інших силових відомств, було також багато вчителів, медиків, науковців тощо. Доволі активне переселення росіян відбувалося і в процесі індустріалізації міста та розвитку нових галузей промисловості у другій половині 1950 – на початку 1960 рр. У професійному складі росіян-мігрантів переважали інженерно-технічні працівники та висококваліфіковані робітники. Сформувалася нова міська еліта – майже виключно не місцева, переважно російська чи російськомовна.
    Сучасна російська спільнота міста дуже сильно відрізняється від українського чи польського населення міста. Середньостатистичний росіянин у Львові освічений (причому здебільшого це престижна вища освіта – юридична, економічна, медична), прагматичніший, адаптованіший до змін суспільної ситуації, менш закомплексований. Він має краще житло (причому живе здебільшого у центральній частині міста) й має вищий рівень доходів. У багатьох сферах життя частка росіян є непропорційно високою порівняно з їх загальною часткою серед населення міста».

    Вересень 1944 року. Підписано договір між Польським Комітетом національного визволення і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з Польщі і польського – з території України. Договір укладений без згоди українського населення. Єдине, що було підкреслено, що це добровільне переселення. Переселення проходило трьома етапами. Перший етап: вересень 1944 р. – липень 1945 р. Він охопив 482 800 українців.

    3 жовтня 1944 року. Берія і Меркулов підписали наказ № 00124/00380 «Про заходи посилення боротьби з оунівським підпіллям і ліквідацію збройних банд у Західній Україні».

    21 жовтня 1944 року. У селі Кривеньке на Тернопільщині селяни вчинили опір 15 чекістам, які приїхали виселяти родини повстанців. Почалася стрілянина, трьох чекістів убили. Наступного дня в село приїхало 60 чекістів. Ось як описував подальші події прокурор у секретній доповідній: « Банду в селі не виявили. Перебуваючи у нетверезому стані, майор Полянський, молодший лейтенант Молдованок розстріляли ні в чому не винних громадян віком від 60 до 80 років у кількості 10 осіб та спалили 45 будинків». Прокурор особливо засмучувався не про загибель людей, а про те, що згоріла «велика кількість намолоченого хліба».

    30 жовтня 1944 року. Загін чекістів оточив будинок священика Прибитовського в селі Смордва під Рівним. Чекісти думали, що в будинку є повстанці. Обстріляли будинок, підпалили сарай. Ніяких партизанів у будинку не виявилося. «Вони нанесли декілька ударів священику Прибитовському та розбили всі меблі. Не заспокоївшись на цьому, дільничний уповноважений Клименко та міліціонер Шваб вивели на вулицю всю сім’ю: священика Прибитовського, його дружину, сина 11 років, батька 70 років та дочку, поставили на коліна перед палаючим сараєм, а самі в цей час забрали одяг та цінності. Після всіх цих знущань дільничний уповноважений Клименко відвів у бік священика та розстріляв його».

    Листопад 1944 року. Пленум ЦК КП(б)У розглядав питання суспільно-політичного життя в Західній Україні і ухвалив негайно посилити боротьбу проти націоналістичного підпілля й УПА, ідеології, яка пробуджувала національну свідомість. Московський комуністичний режим розгорнув масові депортації українців. Впродовж 1944–1950 рр. було депортовано 140 тис. осіб. Наймасовіше вивезення українців із західних областей України відбувалося 1947 року – 78 тис.

    5 травня 1945 року. Народний комісар освіти П. Тичина підписав і надав чинності схваленій 1943 року новій (третій) редакції «Українського правопису», що її почали розробляти 1938 року. У правописі 1945 року не відновлено жодного з вилучених правил 1928 року. Деякі елементи ще тісніше наближено до російського правопису, зокрема введено флексію – і в родовому відмінку однини іменників із – ен: імені замість імени. Перше видання цього правопису вийшло друком 1946 року.

    15 травня 1945 року. Виступаючи у Львові перед чекістами, М. Хрущов пояснив, як боротися з українцями: «Якщо в селі був бандитський прояв, необхідно поїхати туди та дослідити цей факт. Треба довідатись про найбільш неблагонадійних елементів, які проживають у цьому селі, викликати, арештувати та вислати їх із сім’ями, а селянам оголосити, що це підсобники, які допомагають банді». Щоб позбавити повстанців підтримки орган НКВС розстріляли 130 тисяч людей та близько 300 тисяч депортували до Сибіру. Кремлівська пропаганда десятиліттями зображала бандерівців недолюдками. Так само вона чинила і чинить нині з усіма, кого оголошує ворогами. Ця пропаганда намагається політизувати і націю, і релігію, пов’язуючи віру в Бога та вірність Росії з беззастережною лояльністю до російської влади. Помиями обливали Миколу Бердяєва та отця Олександра Меня, борців за незалежність Литви та Латвії, Естонії та України, Чечні та Грузії. (Я. Кротов. – День. – 2008. – 24 трав.).

    Травень 1945 року. Радянська служба безпеки заарештувала видатного українського педагога, почесного доктора Українського вільного університету (УВУ), політичного діяча, президента Карпатської України Августина Волошина і ув’язнила у Лефортовській тюрмі. Помер А. Волошин у Бутирській в’язниці Москви. Герой України з 15 березня 2002 року.

    24 травня 1945 року. Й. Сталін виголосив тост на честь російського народу: «Я хотел бы поднять тост за здоровье нашего Советского народа и, прежде всего, русского народа. Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза. Я поднимаю тост за здоровье русского народа потому, что он заслужил в этой войне общее признание, как руководящей силы Советского Союза среди всех народов нашей страны. Я поднимаю тост за здоровье русского народа не только потому, что он – руководящий народ, но и потому, что у него имеется ясный ум, стойкий характер и терпение». За наказом Москви цей текст був надрукований в усіх українських часописах.

    Червень 1945 року. У західних областях України діяло 156 спецбоївок МГБ із загальною кількістю учасників 1783 особи, які називали себе українськими повстанцями. Крім розвідувальних завдань, вони виявляли і фізично знищували чільних представників повстанського руху, грабували і вбивали місцевих жителів, здійснюючи політичні провокації для роздмухування ворожнечі серед українського населення, намагалися проникнути в органи ОУН, щоби дезорієнтувати роботу організації і розкласти її зсередини.

    Вересень 1945 року. Почався другий етап переселення українців з Польщі. Уряд Республіки Польщі всупереч ухвалі Варшавської конференції спровадив на українські землі три дивізії озброєного війська, почав здійснювати сталінський план, згідно якого Польща мала стати державою без національних меншин. Українці не хотіли покидати своїх віковічних територій, а для того, щоби примусити їх покинути землю і господарства, поляки створили карні експедиції. Вони складались з трьох ешелонів: перший оточував село, другий – вбивав, третій – ліквідовував майно, худобу і вивозив населення. Родині давали 20 хв. на збирання речей і виганяли на пересильні пункти, де потім 3-4 місяці під голим небом старі, хворі, дорослі з дітьми чекали на товарні вагони.
    Українців з Польщі переважно переселяли у східні області України, у зовсім чужі етнічні угрупування, де їх, що зазнали стільки горя від поляків, називали «поляками» і не сприймали за своїх. В 11 східних областей України переселили 267640 осіб, зокрема у Сумську – 10856, Полтавську – 12280, Харківську – 22311, Луганську – 35766, Донецьку 29045, Запорізьку – 33198, Дніпропетровську – 32822, Кіровоградську – 22300, Миколаївську – 31021, Одеську – 12344, Херсонську – 25637. У західні області переселили 38166 осіб.: у Волинську – 7104, Рівненську – 6483, Дрогобицьку – 6278, Львівську – 7155, Івано-Франківську – 6030, Тернопільську – 5116 осіб. Люди, колишні господарі, переважно приїжджали обірвані, голодні, без жодного майна і засобів до існування.

    1945 рік. Ув’язнення українських греко-католицьких владик з митрополитом Йосипом Сліпим.

    1946 рік. Більшість шкіл України (крім мистецьких, педагогічних та медичних) підпорядковано новоствореному Міністерству вищої освіти СРСР незалежно від їхньої адміністративної чи господарської підпорядкованості.

    8–10 березня 1946 року. Майже через місяць після арешту всіх керівників Української Греко-Католицької Церкви на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, за дорученням НКВД проведено Львівський собор УГКЦ, де проголошено її приєднання до Російської Православної Церкви. Результатом «возз’єднання» з московським цезаропапізмом на псевдособорі тільки в Галичині було ліквідовано і знищено 5 єпархій, позбавлено своєї віри 4, 5 млн. вірних УГКЦ, знищено 3500 душпастирів єпархіального кліру, 500 ченців і 1500 черниць, ліквідовано 3300 парафій, знищено 4400 храмів, каплиць, 195 монастирів і чернечих осідків та 10 тис. греко-католицьких народних шкіл, 35 середніх і 50 вищих духовних навчальних закладів, ліквідовано і знищено 35 видавництв, закрито 38 періодичних видань.

    1 липня 1946 року. На цю дату в західних областях України на НКВС СРСР працювало 11214 осіб (резидентів, агентів, інформаторів). Ще потужнішою була аналогічна служба КДБ СРСР. Лише за півтора року – з січня 1945 року до 1 липня 1946 року завербовано 5671 особу, які допомагали московсько-комуністичним зайдам знищувати вояків УПА, національно свідомих українців.

    26 липня 1946 року. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про підготовку, підбір та розподіл керівних партійних і радянських кадрів в українській партійній організації». Звинувачено ЦК КП(б)У в недостатній увазі до добору та ідеологічнополітичного виховання кадрів в галузі науки, літератури й мистецтва, де, мовляв, знайшли притулок носії ворожої буржуазно-націоналістичної ідеології. Почато нову хвилю терору проти національно свідомої української інтелігенції.

    15–17 серпня 1946 року. Пленум ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про рішення ЦК ВКП(б) по звіту ЦК КП(б)У «Про підготовку, добір та розподіл керівних партійних і радянських кадрів в українській партійній організації», у якій вимагає «посилити боротьбу на ідеологічному фронті за чистоту марксистсько-ленінської теорії проти всяких проявів ворожої нам буржуазно-націоналістичної ідеології, викривати у пресі і усних виспупах прояви буржуазного націоналізму, піддати критиці буржуазно-націоналістичні перекручення історії України Грушевським та його «школою». Публікувати в газетах і журналах статті, що показують наукову неспроможність і політичну шкідливість історичних концепцій Грушевського. Організувати роботу щодо написання справді наукової історії України і української літератури і вжити заходів до корінного поліпшення роботи інститутів суспільних наук Академії наук УРСР».

    17 серпня 1946 року. Газета «Радянська Україна» опублікувала статтю М. Бережного «Про журнал Україна». Головного редактора часопису Ю. Яновського звільнили з роботи, призначивши на це місце за сумісництвом заступника начальника Управління пропаганди ЦК КП(б)У Д. Копицю. За партійною вказівкою також розгорнули критику журналів «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець».

    Серпень – Жовтень 1946 року. ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, спрямованих на цілковите підпорядкування української культури партійному апаратові, посилення у ній російського духу, тобто поглиблення російшення: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури» (24 серпня), «Про журнал «Перець» (19 вересня ), «Про журнал «Вітчизна» (1 жовтня), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення» (20 жовтня) та ін. Породжена партійними резолюціями критика і самокритика в пресі та на зборах у наукових і культурних інституціях супроводжувалася масовими арештами науковців, літераторів, діячів культури. Протягом 1946 – 1947 рр. репресовано близько 10 тис. осіб.

    1946 рік. Московські всесоюзні органи без врахування неврожайності через посуху довели Українській РСР завдання засипати в засіки держави 340 млн. пудів зерна. Невдовзі завдання було збільшене на 22 млн. 750 тисяч пудів. Прохання вищих керівних органів УРСР до Й.Сталіна зменшити план хлібозаготівель у Москві відхилили. Від березня до грудня 1947 р. замість М.Хрущова першим секретарем ЦК КП(б)У був Л.Каганович. 10 жовтня 1947р. Л.Каганович, М. Хрущов і В. Калашніков рапортували Й. Сталіну, що «державний план хлібозаготівель виконано на 100,3%. Здача хліба понад план продовжується». Це означало, що в українських хліборобів витрушували залишки кукурудзи, гречки, проса і т. ін. Результат «мудрої» політики ВКП(б) – КП(б)У: від голодомору 1946–1947 років в Україні загинуло не менше одного мільйона осіб.

    1 грудня 1946 року. Запроваджено новий «Український правопис». У передмові до нього зазначено: «У тих моментах, які за їх природою є спільні з іншими мовами (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо), забезпечити єдність з правописом братніх народів Радянського Союзу, особливо – російського, орієнтуючись на останній проект Державної комісії (союзної). «Український правопис» 1946 року започаткував ще одні новітні засади відчуження від попередньої історії української орфографії. Політика російшення призвела до того, що по війні в Україні було лише 65 % шкіл з українською мовою викладання (1928 року таких шкіл було 85%).

    Березень – Липень 1947 року. Третій етап переселення українців (злочинна акція «Вісла»). З етнічних українських земель (Холмщина, Посяння, Лемківщина та Підляшшя) на Захід Польщі депортовано 150 тисяч українців. У місцях переселення в кожному населеному пункті кількість українців не повинна була перевищувати 10%. Всякі переселення руйнує критерії притаманні популяції, генофонд втрачає свою безперервність, зникає етнічногосподарська унікальність.

    5 квітня 1947 року. ЦК КП(б) України ухвалив чергову постанову про посилення боротьби з українським націоналістичним підпіллям у західних областях УРСР.

    15 вересня 1947 року. Опубліковано «Наказ начальника Головного управління в справах літератури та видавництва при Раді Міністрів Української РСР» №26, що надавав чинності виданому для службового користування «Зведеному алфавітному списку книжок, що ввійшли до наказів Головліту Української РСР на вилучення та списання в макулатуру з бібліотек громадського користування за період з 1937 року до 1 липня 1947 року включно». З бібліотек вилучили 3000 книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу.

    1947 рік. Із санкції Й. Сталіна, за наказом м. Хрущова чекісти здійснювали операцію щодо ліквідації архієпископа уніатської церкви у Закарпатті Теодора Ромжі. Цю роботу виконували лейтенант М. і старшина К., водій вантажівки. Їх спеціально підготовлювали, тренували, інструктували на вищому рівні. Взяли підписи про не розголошування таємниці особливої державної важливості. На бампер важкої армійської вантажівки «студебекер» спеціально для усилення приварили шмат рельси і металеву котушку-барабан з намотаним важким металевим тросом.
    Архієпископ Теодор Ромжа майже щодня в один і той же час виїжджав з Ужгорода до своєї парафії в підлеглі йому храми і монастирі. Раннім недільним ранком він разом з монахом в бричці, запряженою парою коней, прямував по сільській дорозі, яка вела від лісочка до великого і безлюдного у ту пору року колгоспного поля. Вони чули гул вантажівки, що наближалася. На максимальній швидкості, на яку був здатний на цій дорозі «студебекер», вантажівка вдарила бричку. Від страшного удару коні, порвавши стремена, злетіли в повітря і бездиханні впали в різні сторони. Людей – Теодара Ромжу і монаха – підняло в повітря як пір’я і вони, описавши дугу, впали на полі в стороні від дороги. Бувалий старшина-фронтовик, виконуючи доручену йому інструкцію, підбіг до лежачих на землі, ще живих чоловіків і декілька разів вдарив кожного по голові.
    Свідків не було. Монах мертвий, Теодора Ронжу вбили в місцевій лікарні смертельним уколом з допомогою медсестри – агента держбезпеки. Препарат для вбивства доставлено з Москви.

    28 січня 1949 року. Резолюція XVI з’їзду КП(б)У вимагала викорінити у творчості деяких працівників науки, літератури та мистецтва… «пережитки українського буржуазного націоналізму, безрідного космополітизму та низькопоклонства перед гнилою культурою буржуазного Заходу». Більшовицькі ідеологи закликали оспівувати російську культуру та російські наукові досягнення. За звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 року було виключено з Компартії України 22 175 її членів.

    1949 рік. Військовий прокурор військ МВС Українського округу полковник юстиції Кошарський надіслав Секретарю ЦК КП(б)У М. С. Хрущову цілком таємну «Докладную записку о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т.н. спецгруп МГБ». Цей документ є вражаючим свідченням про злочинні дії спецбоївок МГБ, які під виглядом українських повстанців винищували національно свідомих українців. Понад 40 років ця «Доповідна записка» зберігалася за сімома замками. Її опублікував 1 жовтня 1992 року у «Літературній Україні» доктор історичних наук Ю. І. Шаповал.

    5 березня 1950 року. У бою з частинами НКВД у селі Білогорща біля Львова загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич (генерал Чупринка). Збройне українське підпілля продовжувало організовану боротьбу з московськими загарбниками до травня 1954 року. Деякі невеликі частини діяли ще довше, до кінця 50-х років. Останній український повстанець Ярема вийшов з підпілля 1991 року.

    28 червня 1950 року. У постанові пленуму ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення політичної і виховної роботи комсомольських організацій серед міської і сільської молоді УРСР» висловлена стурбованість, що «у школах західних областей ще недостатньо роз’яснюється учням величезне піклування Комуністичної партії та Радянського уряду про соціалістичну перебудову цих областей, про поліпшення життя трудящих. Партійні і комсомольські організації не проводять необхідної роботи серед батьків з питань комуністичного виховання дітей… В багатьох школах досі не створені комсомольські і піонерські організації. Пленум ЦК КП(б)У зобов’язав посилити лекційну пропаганду серед молоді західних областей, зробити її гострішою і дійовішою в боротьбі проти окремих проявів буржуазної ідеології, проти залишків українських буржуазних націоналістів… Вести рішучу боротьбу проти проявів аполітичності, безідейності і раболіпства перед іноземщиною, проти українського буржуазного націоналізму і космополітизму».

    1950 рік. З виданого «Кобзаря» Т. Шевченка вилучені твори «Великий льох», «Розрита могила» та інші, водночас в деяких з них зроблені підміни понять. Приміром, у поезії Т. Шевченка «Чигрине, Чигрине» є такі слова:     «...За що ж боролись ми з ляхами?
    За що ж ми різались з ордами?
    За що скородили списами
    Московські ребра?...»
    В угоду «російському братові» Шевченка підкорегували і, як наслідок, виникло нове поняття: «Татарські ребра»?! А в російсько-московському «Кобзарі» (вид. 1972 р.) з’явився інший варіант:
    «За что же мы панов рубили?
    Орду бесчисленную били
    И ребра пикой боронили
    Царевым слугам?..»

    2 липня 1951 року. Після Днів української культури в Москві (15–25 червня) газета «Правда» надрукувала погромну редакційну статтю «Проти націоналістичних ухилів в українській літературі» (різка критика вірша В. Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука і В. Василевської).

    Листопад 1951 року. Пленум ЦК КП(б)У засудив ідеологічні помилки у творчості українських письменників, вирішив тотально перевірити всіх українських комуністів. До вересня 1952 року було «вичищено» 3% складу КП(б)У. Розгорнуто ідеологічну кампанію. Протягом лише 1951 року прочитано 25 тис. лекцій, що їх примусово відвідали 7,7 млн. слухачів. Головні теми: «Великий російський народ – провідна нація СРСР» та «Українські буржуазні націоналісти – смертельні вороги українського народу».

    1951 рік. За вироком закритого судового засідання розстріляли 33 студентів Харківського університету за відмову складати іспити російською мовою, 800 – репресували. Ось у який спосіб Харків ставав «русским городом».

    4 березня 1952 року. Загинув в бою з комуністично-радянськими окупантами український живописець, журналіст, мистецтвознавець Ніл Хасевич.

    Перша половина 1953 року. У Києві започатковано видання шеститомного академічного «Українсько-російського словника» за редакцією І. Кириченка (близько 122 тис. слів). Останній том вийшов друком 1963 року. Українську частину словника насичено російськими словами.

    Липень 1953 року. На пленумі ЦК КПРС Л. Берія повідомив, що від 1944 до 1952 року у західних областях України комуністичні репресивно-каральні структури піддали репресіям (у різних формах, виключно з розстрілами) майже 500000 осіб, у тому числі заарештували понад 134000, вбили понад 153000 осіб, вислали довічно за межі України понад 203000 осіб.

    11 грудня 1953 року. В.о. начальника 1 спецвідділу НКВС СРСР полковник Павлов підписав довідку «Про кількість засуджених органами ВНК-ОДПУ-НКВС в СРСР в 1921–1953 рр». «У 1937 р. було засуджено до розстрілу – 353074 чол.; у 1938 р. – 328618 чол. Внаслідок репресій проти українського народу, навіть за радянською статистикою, у 1927 – 1939 роках загинуло понад 10 млн. українського населення.

    Грудень 1953 року. Оприлюднено підготовлені за вказівкою М. Суслова – головного ідеологічного цензора і провідника політики російшення народів СРСР до кінця життя (1982 р.) – «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією».

    1953 рік. В «Історії Української РСР (т.1)» найвизначніших діячів української історії від середини XVII ст. до початку XVIII ст. комуністичний режим оцінював так: Іван Виговський – «підлий зрадник»; Юрій Хмельницький – «нікчемність, маріонетка в руках пропольської групи української феодальної знаті», а до того ж «турецький ставленик і людина, яка зрадила інтереси народу»; Павло Тетеря – «ставленик і слухняний агент польських панів»; Іван Брюховецький – «демагог», а за іншими відомостями – «зрадник»; Петро Дорошенко – «турецький ставленик», «зрадник», який прагнув «віддати Україну в рабство одвічним ворогам українського народу – султанській Туреччині і Кримському ханству»; Григорій Лісницький і Юрій Немирич – «намагалися відірвати Україну від Росії і відновити польсько-шляхетське панування»; Кость Гордієнко – «зрадник» і «демагог»; Іван Мазепа – «підлий зрадник, що продав Україну іноземним поневолювачам», який «зобов’язався перетворити Лівобережну Україну в провінцію польсько-шляхетської держави», який «допомагав шведам розоряти і грабувати українські землі», «ненависний українському народу прихильник шляхетської Польщі» і т. д.; Пилип Орлик та інші мазепинці – «зрадники, агенти шляхетської Польщі і шведського короля».
    Цей список можна продовжити. «Серед названих були особи дуже різні за масштабом та характером своєї діяльності – і справді видатні діячі..., і нікчеми... Різними були їх програми і прагнення, – зазначав М. Брайчевський. – Однак у спільну компанію вони потрапили за однією ознакою: всі вони рано чи пізно змушені були виступати проти Росії». Саме це було основою для промосковських істориків у виборі дефініцій щодо українських діячів.

    1954 рік. Як блюзнірство сприймаються нині людьми із здоровим глуздом цілорічні урочистості з нагоди 300річчя «возз’єднання» України з Росією. У партійних «Тезах», привітанні ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР до українського народу з приводу «возз’єднання» лицемірно говорилося, що «об’єднання двох великих слов’янських народів умножило їхні сили у спільній боротьбі проти зовнішніх ворогів…, проти капіталістичного рабства. Зазначалося, що «у цій боротьбі розвивалась і міцнішала непорушна дружба російського і українського народів». Трьохсотлітню асиміляцію, російшення, фізичне винищення мільйонів національно свідомих українців Москва трактувала як «зміцнення дружби двох слов’янських народів».

    7 липня 1954 року. Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.

    14 вересня 1954 року. Випробування атомної бомби. 40 тисяч 20-літніх солдатів другого гвардійського та інженерно-саперного полку з Броварів і ще кількох частин з Київського і Львівського військових округів, яких перекинули на Південний Урал, ходили в «атаку на атомну бомбу» під Тоцьком. В день атомного вибуху піхотинці двічі переходили смертоносний епіцентр. Газети надрукували повідомлення ТАРС про вивчення дії атомного вибуху, але ніде не згадувалося, що випробування проводили на живих людях, солдатах з України, і на місцевому населенні, яке було виселене на віддаль 10 км. від епіцентру вибуху. З тих «атомних» солдатів, що ходили в атаку під Тоцьком, живих лишилося відсотків 15–20.

    1954–1959 роки. Освоєння 10 млн гектарів цілинних і перелогових земель Казахстану й Сибіру, яке вичерпувало з України матеріальні й людські ресурси. З України виїхало близько 3 млн. молодих працездатних людей.

    9 лютого 1955 року. Утворено Міністерство вищої освіти УРСР, що координує свою працю з перетвореним на союзно-республіканське Міністерство вищої освіти СРСР.

    1957–1961 роки. Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).

    1958 рік. У містах України в українських школах навчалося тільки 21% дітей (у 1926 році – 97%). Навіть в столиці Києві 1958 року тільки 22000 учнів було в українських школах і 61000 – в російських. Найгірше те, що «українські школи – і це вже стосується і міських, і сільських шкіл – зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та зв’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує все той самий дух вищості і «предпочтительности» російської культури та другорядності української як «довеска» до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України в масі своїй – цілковиті невігласи щодо української культури» (Іван Дзюба).

    16 листопада 1958 року. Опубліковано тези ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні». У 19-й статті цього класичного документа обману і лицемірства проголошена необов’язковість вивчення національних мов союзних республік у школах, що «дасть змогу ліквідувати надмірне перевантаження школярів вивченням мов».

    22 грудня 1958 року. Максим Рильський та Микола Бажан у газеті «Правда» обґрунтували потребу обов’язкового вивчення і української, і російської мов.

    24 грудня 1958 року. Ухвалений сесією Верховної Ради СРСР закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні» позбавив українську мову (в інших союзних республіках – їхні мови) права бути обов’язковою для вивчення у школі.

    17 квітня 1959 року. Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». У статті 9-й цього закону підкреслено: «В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки. Вивчення однієї з мов народів СРСР, якою не проводиться викладання в даній школі, здійснюється за бажанням батьків і учнів при наявності відповідних контингентів». Наголошено про необхідність поліпшення вивчення російської мови. Тобто, вивчення української мови в школах оголошено необов’язковим.
    Проголосивши велику роль і обов’язковість російської мови у будівництві «світлого майбутнього – комуністичного суспільства», дозволивши батькам вирішувати, яку мову вивчати дитині (російську чи українську), ЦК КПРС і РМ СРСР створили всі передумови на користь російської мови, по суті, узаконили поглиблення російшення.

    22 травня 1959 року. Ухвалено постанову пленуму ЦК КП України «Завдання партійних організацій України щодо посилення масово-політичної роботи серед трудящих», у якій зобов’язано всі партійні організації тримати у полі зору інтернаціональне виховання трудящих; виховання у них «безмежної любові до великого російського народу і всіх народів нашої Батьківщини».

    25–29 травня 1959 року. У Москві відбулася Всесоюзна термінологічна нарада. В її рекомендаціях проголошено «принцип минимального расхождения в соответствующих терминах между литературными языками народов СССР».

    15 жовтня 1959 року. Агент КДБ СРСР Б. Сташинський за особистим наказом О.Шелепіна («залізного Шурика») вбив у Мюнхені провідника ОУН Степана Бандеру.

    1959–1989 роки. Темпи приросту чисельності російськомовного населення в Україні були значно вищими (66,12%), ніж українськомовного (8,7%). За тридцять років російськомовне населення збільшилося на 6 млн. 726,2 тис. осіб, а українськомовне – лише на 2 млн. 709,6 тис. осіб. Масштаби російської міграції в Україну у 1959 – 1989 рр. значно зросли порівняно з довоєнним періодом та часами Російської імперії. За цей час більше половини загального приросту росіян припадало на механічний приріст. Російшення українців на їхніх етнічних землях – явище не природної, а цілеспрямованої штучної асиміляції, щоби здійснилася «кінцева мета царського і радянського керівництва», тобто повне і незворотнє поглинання Росією України, перетворення останньої лише у провінцію, адміністративно-територіальну одиницю, а українців – на росіян за мовою та національною самосвідомістю українського етнічного походження» (В. Скляр).

    9 січня 1960 року. У постанові ЦК КПРС «Про завдання партійної пропаганди в сучасних умовах» наголошено: «Партійні організації і комітети повинні строго враховувати в пропагандистській роботі національні особливості різних верств населення нашої країни, зробивши головний наголос на інтернаціональне виховання трудящих, на дальше зміцнення дружби народів, на неухильне зближення і всебічне взаємне збагачення соціалістичних націй. Необхідно вести непримиренну боротьбу проти проявів буржуазного націоналізму, тенденцій до ідеалізації і затушованості соціальних суперечностей минулого, до перекручування справжньої історії тієї або іншої нації та її взаємовідносин з іншими народами СРСР, проти окремих проявів національної замкненості і винятковості».

    27 квітня 1960 року. Пленум ЦК Компартії України ухвалив постанову «Про стан ідеологічної роботи в Україні та заходи до її поліпшення», у якій підкреслено: «Одним з найважливіших завдань партійних організацій є інтернаціональне виховання трудящих України, виховання їх в дусі любові і глибокої поваги до великого російського народу і всіх братніх народів Радянського Союзу. Вся ідеологічна робота повинна сприяти дальшому зміцненню дружби народів, зближенню соціалістичних націй. Необхідно вести непримиренну боротьбу проти аполітичності, націоналізму і космополітизму, проти розтлінної буржуазної ідеології, особливо українського буржуазного націоналізму… Партійним комітетам встановити постійний контроль за діяльністю видавництв і книготорговельних організацій, за ідейним і художнім рівнем друкованої продукції…»

    1960 рік. Видано загальним накладом наукової літератури російською мовою 88,5%, іншими мовами народів СРСР – 9,6%, виробничої та інструктивної відповідно – 94% і 5,9%, підручників для початкових шкіл – 64,3% і 27,3%, підручників для вищих навчальних закладів – 83,3% і 8,9%, белетристики – 87,1% і 12%, дитячої літератури – 87,6% і 12%. Решта – мовами не радянських народів.

    Січень 1961 року. Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун та ін.), які обстоювали право виходу зі складу СРСР. Засудження Левка Лук’яненка до смертної кари.

    1961 рік. У передньому слові до «Українського правопису 1960 -1961 рр.» (четверта редакція) підкреслювалось, що «від часу попереднього видання «Українського правопису» у низці правописних моментів, спільних для української і російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування «Правил русской орфографии и пунктуации», можна усунути». Ця настанова поглиблювала методологічні засади, спрямовані на дальше російшення українського правопису.

    17–31 жовтня 1961 року. XXII з’їзд КПРС, який прийняв нову Програму КПРС, схвалив результати тотального російшення. За ідеологічним постулатом, розрахованим на осліплених комуністичною пропагандою людей, про те, що в СРСР «немає ніяких гальм для розвитку національних мов», приховувалась справжня лінія КПРС, яка полягала в тому, що «розвиток» національних мов «повинен вести не до посилення національних перегородок, а до зближення націй». З більшовицьким пафосом М. Хрущов проголосив: «В СРСР склалася нова історична спільність людей різних національностей, які мають спільні характерні риси, – радянський народ. Вони мають спільну соціальну Батьківщину – СРСР, спільну економічну базу – соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд – марксизм-ленінізм, спільну мету – побудову комунізму, багато спільних рис у духовному обличчі, в психології».

    10 липня 1962 року. Роз’яснювальний лист Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР №33-858, у якому «обґрунтовувалось» збільшення кількості годин на вивчення російської мови і російської літератури. Цей лист – яскраве підтвердження, яке призводило на «вимогу батьків і дітей» до зменшення кількості шкіл з українською мовою викладання, ігнорування вивчення української мови і літератури в російських школах, скорочення кількості годин для української літератури і мови у середніх спеціальних навчальних закладах.

    11 серпня 1962 року. Пленум ЦК Компартії України ухвалив постанову «Про завдання партійних організацій України по дальшому посиленню ідеологічної роботи в світлі рішень XXII з’їзду КПРС», у якій вимагав, що «при проведенні ідеологічної роботи необхідно всіма засобами підкреслювати новий етап у розвитку національних відносин в СРСР, який характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності. Партійні організації повинні рішуче виступати проти тенденцій до національної обмеженості і винятковості, проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків українського буржуазного націоналізму».

    1962 рік. Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

    11 серпня 1963 року. Було створено «Державний комітет Ради Міністрів СРСР з преси», на який було покладено керівництво видавничою справою і книжковою торгівлею, а також «контроль за виконанням рішень партії і уряду в галузі видавничої справи, поліграфії і охороні військових і державних таємниць у пресі». Система комуністичної цензури була породжена характером комуністичної влади, її перманентним прагненням мати повну монополію на істину. Спільними зусиллями багатьох структур потужна цензорська система стала всеохоплюючим засобом контролю над друкованим словом, придушення інакомислення, формування суспільства, в якому «панував Держстрах» (В. Гросман), коли кожен громадянин був приречений стати жертвою контролю або стати його активним співавтором.

    1963 рік. У тиражах українських видавництв відсоток української книжки впав з 80 в 1950 році до 66 в 1963 році. Українськомовна книжкова продукція в СРСР становила в 1963 році 3321 назву, біля 4,3% при 17% українського населення, – тобто фактичне відставання в 4 рази. У 1950 році в Україні виходило всього 1192 газети, з них українською мовою – 972, тобто більшість, то в 1963 році із 2366 газет в Україні українською мовою виходило тільки 765, тобто менше третини.

    5 січня 1964 року. Відбулася історична зустріч в Єрусалимі Вселенського патріарха Афінагора і Римського папи Павла VI. Це була перша зустріч папи і патріарха після падіння Константинополя 1453 р. Патріарх Афінагор написав: «Ми обнялися, як брати, які зустрілися після довгої розлуки». Відбулася бесіда, потім спільна молитва двох делегацій. А 7 грудня 1964 р., одночасно у храмі Св. Георгія в Стамбулі та Св. Петра в Римі, було проголошено «Спільну декларацію Римо-католицької та Константинопольської православної церков з приводу зняття анафеми» 1054 р. На жаль, зняття анафем, спільну молитву патріарха Афінагора й папи Павла VI сприйняли далеко не всі. Церкви продовжують, як за інерцією, жити так, наче нічого не сталося – у відчуженні.
    Російський православний священик Олександр Мень висловився так: «Факт розділення Церкви є кричущий гріх християнського світу, спротив волі Христа. Наслідки розділення в духовному плані величезні. Можна довести, що незліченні біди розділеного християнського світу були породжені розколом... Але головне полягає в тому, що порушено обов’язок християн – прощати, а не пам’ятати зло».

    24–26 травня 1964 року. Агент КДБ Погружальський спалив Публічну бібліотеку Академії Наук УРСР. «Я сам бачив, як вона горіла, – згадує Роман Іваничук. – Старанно пересипані червоним фосфором стародавні фоліанти – наша історія і наша слава – палали, мов солома, і вмисно запізнілі пожежники не могли вогонь загасити водою, бо ж вода підтримує горіння червоного фосфору… Востаннє найзаклятіші наші вороги спалювали тризуб і впевнені у своїй остаточній перемозі над українським народом більшовицькі опричники, цинічно регочучи, відганяли від палаючої бібліотеки людей». Тоді згоріло понад 500000 томів найважливіших архівних українських документів, у тому числі й найдавнішої історії, спопеліли кілька рукописних книг з середньовічних часів, багато букіністичних раритетів українською мовою, перші примірники українських часописів тощо. Українофоба Погружальського визнали «сумашедшим», і кудись перевели з України.

    Жовтень 1964 року. Початок діяльності Українського Національного Фронту (УНФ). Вчитель історії з Долинського району Івано-Франківської області Дмитро Квецко зі своїм однодумцем Богданом Равлюком зав’язав контакти з колишнім політв’язнем–націоналістом Зіновієм Красівським. Було започатковано видання підпільного журналу «Воля і Батьківщина». У першому числі часопису (жовтень 1964 року) надруковано програмну статтю «Наші завдання», у якій наголошено, що «колоніальна пропаганда проводить вперту і невпинну ідеологічну обробку кожного українця. Потрібно мати сильний дух і високу свідомість, щоб вистояти проти цих шалених пропагандистських атак. Фальсифікація української історії і наклепи на український націоналізм колонізаторам потрібні, щоб тримати в кайданах український народ, щоб він не зажадав своїх законних прав, щоб не став вільним».

    11 січня 1965 року. Похорон Володимира Сосюри. Прощаючись з видатним Українцем, Андрій Малишко закликав: «Хай же смерть українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми непомнящими родства, щоб із наших сердець і наших думань виростали Шевченки і Франки… Пробач, що ми не покрили тебе славною козацького китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини – ти ж так це любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові».

    18 січня 1965 року. Викладач фізики Української сільськогосподарської академії Валентина Драбата у листі до редакції газети «Літературна Україна» написала: «11 січня випроводжали в останню путь нашого видатного і улюбленого поета-лірика В. Сосюру. Я теж була на кладовищі і слухала прощальні промови над його труною. А потім взяла до рук траурний номер «Літературної України», та й очам своїм не повірила. Як там спотворено промову Малишка! Її так обскубано, так обкромсано, що навряд чи залишено хоч третину… З тексту викинуто майже всі словесні новотвори Малишка, навіть пристрасне Сосюрине «Любіть Україну», за яке у свій час він гірко поплатився. Що, і тепер у цьому хочуть відшукати націоналізм? Чому ж ніхто не закидає в націоналізмі, скажімо, Михалкову, який пише:
    Мы тогда лишь вольно дышим,
    когда речь родную слышим,
    речь на русском языке.

    Чому ми так боїмося відстоювати право на рідну нам мову? Чому й зараз ми нею так нехтуємо?! Кому і для чого потрібне це зубожіння духу народного?»
    Валентина Павлівна Драбата брала активну участь у різноманітних заходах щодо захисту мови, культури, духовності українського народу, мала проблеми у стосунках із КДБ, а в 1983 році її знайшли мертвою коло свого помешкання. Офіційна версія – випала з балкону 4-го поверху. Неофіційна – випала за допомогою «доблесних» чекістів – захисників московського комуністичного режиму.

    Серпень – Вересень 1965 року. Перша велика хвиля арештів українських діячів (Богдан і Михайло Горині, П. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.). На захист заарештованих виступили письменники Михайло Стельмах (депутат Верховної Ради СРСР), Андрій Малишко (депутат ВР СРСР), композитор Георгій Майборода, авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов та інші.

    4 вересня 1965 року. Громадянський протест проти політичних арештів на прем’єрі кінофільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (м. Київ).

    Грудень 1965 року. Іван Дзюба передав Шелестові і Щербицькому книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?» і листа-протест проти політичних арештів діячів української культури. Книжку розповсюджували самвидавом.

    1965 рік. Згідно з повідомленням самвидаву, Міністр освіти УРСР Ю. Даденков готував республіканську реформу, що передбачала під час вступу до ВНЗ надавати перевагу абітурієнтам, що добре знають українську мову; викладання всіх суспільних наук перевести на українську мову; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкувати українською мовою тощо. Реформістські плани Ю. Даденкова зупинила директива з Москви.

    Липень 1966 року. Центральний провід Українського Національного Фронту надіслав звернення до компартійного керівництва УРСР, у якому наголошено, що республіканське компартійне керівництво зобов’язане забезпечити Україні реальний суверенітет, бо нині він декларативний. Закінчується звернення словами: «Чекаємо ваших перших кроків на цьому шляху, інакше Ваша бездіяльність буде розцінюватися як зрада інтересів української нації».

    Липень 1966 року. Розпочалися арешти чільних діячів Українського Національного Фронту.

    3 серпня 1967 року. Арешт В. Чорновола (був засуджений на 3 роки ув’язнення в таборах суворого режиму).

    1967 рік. Судові процеси над членами Українського Національного Фронту. Д. Квецка засуджено на 20 років: з них 5 років у тюрмі, 10 років – в таборах суворого режиму і 5 років заслання. З. Красівського і М.Дяка покарали 17 роками кожного: 5 – у тюрмі, 7 – у таборі суворого режиму і 5 років заслання. Максимальний термін покарання Д. Квецку зумовлений тим, що суд визнав його не лише організатором, а «ще й ініціатором створення ворожої антирадянської організації».

    Квітень 1968 року. Лист 139 діячів науки, літератури, мистецтва, робітників і студентів з протестом проти репресій і закритих судів, що відбулися в Україні протягом 1965–1966 років.

    26 листопада, 14 грудня 1968 року. Зумисні підпали в Георгіївській церкві Видубицького монастиря в Києві, де знаходилися на зберіганні обмінно-резервні фонди Центральної наукової бібліотеки АН УРСР.

    Червень 1969 року. Лист українських політичних в’язнів (М. Гориня, І. Кандиби, Л.Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв’язнів.

    31 жовтня 1969 року. Заява політв’язня Івана Кандиби комісії з прав людини ООН та урядові УРСР: «Під час побачення з рідними нам забороняють розмовляти українською мовою, а хто не хоче розмовляти по-російському або не знає російської мови, таких позбавляють побачень. Таке сталося, наприклад, під час побачення 11 січня 1969 року політв’язня-українця Квецка Дмитра зі своєю малограмотною матір’ю-селянкою, яких позбавили побачення лише тому, що Квецко Марія не розуміла російської мови. Нещасна старенька мати їхала 2 тис. км. на чужину з радісною надією побачити сина і поговорити з ним після насильницької довгої розлуки, але змушена була вернутися додому з гіркими сльозами на очах лише тому, що російські шовіністи ігнорують найелементарніші права людини».

    Січень 1970 року. Судовий процес проти І. Сокульського, М. Кульчицького, В. Савченка – ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти російщення в Україні.

    28 листопада 1970 року. Трагічна смерть (убивство) української художниці А. Горської у Василькові на Київщині.

    1970 рік. Якщо у 1923 році в Україні налічувалося 3 млн. росіян, до 1959 року їхнє число зросло до 7 млн, то у 1970 році – до 10 млн. Росіянів тоді було близько 21% мешканців України. Московський режим широко використовував таку форму російшення, як «обмін спеціалістами», змішані шлюби тощо. Якщо на початку XX ст. лише 3% українців вступали у змішані шлюби, то у 1970 році – близько 20%, з них 30% у містах і 8% у селах.

    1970 рік. Вийшла у світ книжка Петра Шелеста «Україна наша рядянська», за яку він був зміщений з посади Першого секретаря ЦК Компартії України. Керівники Політбюро ЦК КПРС звинуватили П. Шелеста в націоналізмі:
    «- Ти там такого понаписував! – Дорікав Л. Брежнєв.
    - А ти читав її? – Гнівно заперечив Шелест.
    - Ні. Але мені Суслов говорив. – Відповів Генсек».
    Суслов ненавидів «нацменів» і часто допікав Шелесту. Такий діалог відбувся між ними на засіданні Президії ЦК КПРС у вересні 1965 року:
    «Суслов: - Я повинен сказати, що на Україні не все гаразд – вся Україна говорить українською мовою!
    - А якого ж вона має розмовляти – турецькою як ти? – Заперечив Шелест.
    - Суслов: - І вивіски всі там українською!
    - Шелест: - А якою мовою вони повинні бути? Є й російською...»
    Аби дещо охолодити «благородний» гнів Суслова в розмову втрутився Л. Брежнєв:
    - Ось при Скрипнику українізацію проводили... Це був абсурд, сміх. Та й узагалі українська мова – це ж ... суржик російської».
    Книжку П. Шелеста піддали гострій критиці в журналі «Комуніст України», вилучили з магазинів, бібліотек і спалили.

    22 травня 1971 року. Виступ А. Лупиноса біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві і його арешт.

    17 червня 1971 року. Помер у таборі Дубровлагу український політичний в’язень М. Сорока.

    Літо 1971 року. Нищення могил Українських Січових Стрільців на Янівському цвинтарі у Львові в Івано-Франківську, Коломиї.

    1971 рік. У доповіді на XXIV з’їзді КПРС Л. Брежнєв підтвердив положення XXII з’їзду КПРС про створення історичної спільності – радянського народу. Поглиблення цього процесу передбачало усунення найголовнішої перешкоди – «буржуазно-націоналістичних пережитків». Одним з головних напрямів політико-ідеологічної роботи стало російшення усіх народів СРСР.

    30 січня 1972 року. З ініціативи Політбюро ЦК КПРС почалася кампанія проти дисидентства та самвидаву. Через два тижні – масові арешти української інтелігенції. Протягом 1972–1973 рр. заарештовано від 70 до 100 осіб (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, І. Калинець, І. Стасів-Калинець, В. Романюк (згодом – патріарх Володимир УПЦ КП), Н. Світлична, Ю. Шухевич та ін.). Незрівнянно більшу кількість людей позбавили роботи, «ненадійним» заборонили друкувати свої твори. Переслідування охопило різні верстви українського суспільства. Репресії 1970-х названо «великим терором».

    Травень 1972 року. Усунуто від влади й переведено до Москви Петра Шелеста. Першим секретарем ЦК КПУ стає Володимир Щербицький. Чистка керівних кадрів Компартії України. Посилено політику російшення в Україні. Після усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та міністра освіти Ю. Даденкова досить було заяви кількох батьків, щоб перевести школу на російську мову викладання.

    Жовтень 1972 року. Секретарем ЦК КПУ з питань ідеології призначено В. Маланчука (Мілмана). Разом з головою КДБ України В. Федорчуком він був головним натхненником і організатором великого погрому національно свідомих українців у 1970 роках.

    1972–1979 роки. Погром української історичної науки. Припинили існування періодичні збірники. Багато вже готових монографій не вийшли друком. Змінено трактування історії України на користь російського контексту.

    16–17 травня 1974 року. Пленум ЦК КПУ розглядав питання про завдання партійних організацій республіки щодо дальшого поліпшення ідеологічної роботи у світлі рішень XXIV з’їзду КПРС, зобов’язав надалі «зміцнювати в трудящих велике почуття загальнонаціональної гордості радянської людини. Виховувати непримиренність до будь-яких проявів українського буржуазного націоналізму і сіонізму, національної обмеженості і місництва».

    1975 рік. Інститут мовознавства АН УРСР видав «Офорграфічний словник української мови» (близько 114 000 слів), що відповідав духові й букві російшення, закладеному у правописі 1960 року.

    10–13 лютого 1976 року. У матеріалах XXV з’їзду Компартії України підкреслювалось, що «одне з центральних місць у діяльності партійних організацій і надалі повинно займати виховання трудящих у дусі радянського патріотизму, дружби народів СРСР, пролетарського інтернаціоналізму, зміцнення почуття загальнонаціональної гордості радянських людей».

    Перша половина 1976 року. Академік І. К. Білодід на Політбюро ЦК КПУ сказав, що російська мова як мова міжнаціонального спілкування є обов’язковою у школах республіки, а українську можна вивчати у тому випадку, якщо цього забажають батьки. Сам принцип добровільності звучав нібито демократично. Але коли крок за кроком комуністичний режим звужував сферу застосування української мови, то поступово все більше батьків орієнтувалися «на перспективу» й намагалися звільняти своїх дітей від вивчення рідної мови, нав’язуючи їм російську.

    Друга половина 1976 року. Вчений Українського Вільного Університету в Мюнхені Григорій Васькович писав: «Накинено ще більше як за царських часів чужий, ворожий Україні зміст навчання, виховання». Авторові цієї книжки довелося перекладати кандидатську дисертацію з української мови на російську, бо Вища Атестаційна Комісія перестала приймати наукові дослідження національними мовами республік.

    5 лютого 1977 року. Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М. Руденка й О. Тихого; суд над ними 23 червня – 1 липня і вирок М. Руденкові 7 років ув’язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 10 та 5 років.

    4 квітня 1977 року. Заарештовані члени УГГ М.Матусевич і М.Маринович (засуджені 23 – 30 березня 1978 р на 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

    12 грудня 1977 року. Другий арешт Л.Лук’яненка в Чернігові (був засуджений у липні 1978р. на 10 років ув’язнення і 5 років заслання).

    21 січня 1978 року. На Чернечій горі неподалік Тарасової могили спалився Олекса Гірник. За любов до України він пройшов польські, а пізніше російські концтабори. Олекса Гірник здійснив самоспалення не в хвилину розпуки, не в мить духовного відчаю, не внаслідок депресії чи якоїсь страшної хвороби. Це був усвідомлений акт протесту проти російщення України, нищення української мови і культури, приниження людської гідності українців, які народилися на землі своїх предків, з молоком матері ввібрали в себе Слово Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки… За тиждень до самопожертви О. Гірник приїздить з Калуша до Києва, йде до Софії, потім – до Лаври, далі шлях проляже до Канева, на власну героїчну Голгофу… У прощальному листі до дружини О. Гірник так пояснював свій вчинок: «Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, бунт проти насилля і поневолення». Власноруч написані листівки закінчувалися словами – закликами: «Геть московських окупантів!», «Геть русифікацію України!», «Хай живе самостійна соборна Україна!».

    31 серпня 1978 року. ЦК КПРС видав таємну постанову «Про дальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». «Розвинутий соціалізм» створював усі матеріальні, соціальні, політичні, ідеологічні, психологічні передумови для поглиблення російшення.

    Вересень 1978 року. ЦК Компартії України схвалив московський документ і розробив свої таємні «Заходи по організації виконання постанови ЦК КПРС від 31 серпня 1978 року «Про дальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».

    13 жовтня 1978 року. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову №835 «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».

    2 листопада 1978 року. Рада Міністрів УРСР у відповідь на постанову Ради Міністрів СРСР ухвалила свою постанову «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР». Колегія Міністерства освіти УРСР розглянула питання про вивчення і викладання російської мови в загальноосвітніх школах і педагогічних навчальних закладах республіки.

    Грудень 1978 року. У Чернігові відбулася республіканська науково-практична конференція на тему «Научные основы повышения эффективности и качества работы общеобразовательской школы». У рекомендаціях підсекції російської мови і летератури записано: «Увеличить число школ и классов с углубленным изучением русского языка».

    1978 рік. Міністр освіти УРСР А.М. Маринич ділився досвідом удосконалення змісту, форм і методів російщення: «В школах с украинским языком обучения русский язык изучается со II класса. Сейчас мы вводим его изучение с I класса… Каждый третий театральный спектакль, показанный по Украинскому телевидению, построен на русском репертуаре. В телепоказах активно участвуют 8 русских театров Украины, лучшие гастролирующие коллективы Москвы, Ленинграда, а также столиц союзных республик. В 1978 г. показано 25 спектаклей на русском языке. На экране регулярно представлены произведения Л. Толстого, А. Чехова, А. Островского, М. Горького, современных известных русских советских драматургов».

    12 січня 1979 року. Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР надіслало ректорам університетів листа–вимогу (№210/19 – 1818) щорічно визначати перелік спеціальних дисциплін, які доцільно викладати російською мовою.

    30 березня 1979 року. Начальник навчально-методичного управління з вищої освіти Мінвузу УРСР В. Красніков надіслав ректорам ВНЗ циркуляр за № 210/19 – 503 «О мероприятиях по дальнейшому улучшению изучения и преподавания русского языка в вузах УССР».

    Березень – Жовтень 1979 року. Нові арешти українських діячів О. Бердника, Ю. Бадзя, Ю. Литвина, М. Горбаля та ін. Усі вони були засуджені до максимальних термінів ув’язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії.

    18 травня 1979 року. Цілеспрямоване вбивство талановитого українського композитора Володимира Івасюка біля Львова.

    22–24 травня 1979 року. У Ташкетні відбулася Всесоюзна науково-теоретична конференція «Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР», що ухвалила розгорнуті рекомендації з російщення народів СРСР. За матеріалами конференції у Москві 1981 року вийшла книга «Русский язык – язык дружбы и сотрудничества в СССР».

    3 грудня 1979 року. Лист В. Краснікова за № 210/19 – 350 «Об организации кабинета русского языка и литературы», в якому він вимагав від ректорів ВНЗ УРСР поінформувати про створення кабінетів російської мови і літератури, які мали обладнати сучасною технікою, довідковою літературою, лінгафонною апаратурою тощо, а також забезпечити навчально-допоміжним персоналом.

    10 березня 1980 року. У листі за №96 – 082 – 244/11 начальник навчально-методичного управління з вищої 183 освіти Мінвузу СРСР А. Крупін вимагав «представить к 25 марта 1980 г. информацию о ходе выполнения приказа Министерства высшего и среднего специального образования СССР от 6 декабря 1978 г. №1116 «О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках».

    14 березня 1980 року. В. Красніков у листі за №210/19 – 81 «О ходе выполнения приказа Минвуза УССР» №416 от 24.2.1978 г. вимагав від ректорів ВНЗ УРСР до 1 квітня 1980 року надіслати до Мінвузу УРСР інформацію про удосконалення вивчення і викладання російської мови і літератури.

    Червень 1980 року. Арешт засновника Української Гельсінської групи Оксани Мешко.

    9 жовтня 1980 року. Колегія Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР ухвалила постанову «О результатах контрольных работ по русскому языку, проведенных по единым заданиям в подведомственных университетах в 1979/80 учебном году», яка вимагала «уделить серьезное внимание комплектованию кафедр русского языка и литературы высококвалифицированными специалистами…, усилить профориентационную роботу по привличению на отделения русского языка и литературы наиболее грамотной и подготовленной молодежи…, регулярно проводить контрольные роботы по русскому языку в университетах Минвуза УССР…».

    1980 рік. У 1946 році в УРСР вийшло 106 назв навчальної літератури для ВНЗ, 90 – українською, 16 – російською мовою. 1980 року відповідно видано 38 – українською і 422 – російською. Мінвуз УРСР, виконуючи волю ЦК КПРС, Мінвузу СРСР і ЦК КПУ, відверто займався поглибленням російщення навчального процесу.

    1981 рік. Заарештовано українських політичних діячів С. Набоку, А. Мілявського, Л. Лохвицьку.

    26 травня 1983 року. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР №473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

    10 червня 1983 року. Постанова ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР «Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 року №473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах республік». До заходів ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР, спрямованих на російшення українців, належить також збільшення на 15% ставки заробітної плати вчителів підготовчих і І – ІІІ класів, які вели заняття з російської мови, вчителів російської мови і літератури IV – X (XI) класів загальноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів, вчителів російської мови і літератури всіх типів і найменувань професійних і середніх спеціальних навчальних закладів з неросійською мовою навчання, розташованих в сільській місцевості і в селищах міського типу.

    29 червня 1983 року. Колегія Міністерства освіти УРСР затвердила додаткові заходи щодо поліпшення вивчення російської мови (треба читати – російшення, денаціоналізації українців).

    Лютий 1984 року. Перший заступник голови Державного комітету УРСР з професійно-технічної освіти В. Плохий ділився досвідом російшення у журналі «Русский язык и литература в средних учебных заведениях УССР»: «В средних профтехучилищах с украинским языком обучения увеличено количество часов на изучение русского языка с 35 до 105 часов. Введено его изучение в технических училищах. На уроках осуществляется деление на подгруппы… В значительной части училищ по желанию учащихся преподавание специальных предметов ведется на русском языке».

    1984 рік. Померли в московських комуністичних таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

    Березень – Квітень 1985 року. Після березневого і квітневого пленумів ЦК КПРС стрімко змінювалося суспільно-політичне життя в СРСР («перебудова», «гласність», «нове мислення»), але не згасла стандартна теза: «Решение в нашей стране национально-языковой проблемы – поистине героический подвиг Коммунистической партии и Советского народа, открывающий народам мира единственно правильный путь к решению сложнейших национальных проблем».

    4 вересня 1985 року. У комуністичному концтаборі помер поет Василь Стус.

    26 квітня 1986 року. Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудована за рішенням московської всесоюзної влади всупереч протестам українських вчених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

    1986 рік. Стереотипне шовіністично-імперське мислення, яке базувалося на царсько-генсеківській політиці централізації, уніфікації, стандартизації, російшення, ввібрала в себе нова редакція програми КПРС, яка проголосила, що «національне питання, яке залишилося від минулого, в Радянському Союзі успішно розв’язано… Цей розвиток несе з собою у віддаленій історичній перспективі повну єдність націй».

    20 жовтня 1987 року. Олесь Гончар записав у «Щоденнику»: «Іменитим» яничарам і зрадникам рідного народу допомагають у їхній брудній роботі хмари партапаратчиків, продажних чиновників і блазнюючих кретинів. «Написати б про них п’єсу «Банкроти»! Про цих зарозумілих, самовпевнених у своїй сваволі і беззаконності, що забрали в Україні сотні національних шкіл, мову оголосили «непрестижною», навіть колядувати на Новий рік заборонили нашій молоді і зрештою призвели нас усіх до Чорнобиля».

    Лютий 1988 року. Пленум ЦК КПРС неоднозначно заявив: «Відмова від добровільності при виборі батьками мови навчання дітей призвела б до порушення демократичних принципів у національному питанні. Не можна також допускати, щоб законна любов до рідної мови перетворилася на мовний шовінізм… Справі інтернаціоналізму, братству народів служить практика навчання російською і рідною мовами не в різних, а в одній загальній школі. Тому ж сприяє і спільне виховання дітей різних національностей в дитячих дошкільних закладах».

    28 червня– 1 липня 1988 року. У резолюції ХІХ Всесоюзної конференції КПРС «Про міжнаціональні відносини» проголошено: «Надзвичайно важливий принцип нашої багатонаціональної держави – вільний розвиток і рівноправне використання всіма громадянами СРСР рідних мов, оволодіння російською мовою, добровільно прийнятою радянськими людьми як засіб міжнаціонального спілкування. Слід створювати всі умови, щоб національно-російська двомовність розвивалася гармонійно і природно…»

    Серпень – Вересень 1988 року. Внаслідок дослідження, проведеного групою соціологів Інституту філософії АН УРСР в м. Києві отримані такі дані: «Українська мова є переважним засобом спілкування лише у 16,5% опитаних сімей. Дві третини (67,1%) сімей послуговуються головним чином російською мовою, 16,1% сімей – обома мовами. У побутовому спілкуванні (в магазині, транспорті та ін.) українською мовою користуються 47% осіб, на роботі – 8,3%, в колі друзів 10,3%. У спілкуванні із старшим поколінням (батьками, іншими родичами) на українську мову переходить 37,3% опитаних.

    11 лютого 1989 року. Установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка проголосила метою своєї діяльності утвердження української мови в усіх ділянках суспільного життя.

    16 лютого 1989 року. У проекті «Програми Народного Руху України за перебудову» (опублікований у газеті «Літературна Україна) підкреслено, що «добровільне» відмирання мов за соціалізму – найдошкульніше звинувачення адміністративно-бюрократичній системі… Рух вважає, що першим і невідкладним кроком у розв’язанні назрілих питань національно-культурного відродження повинно бути надання українській мові статусу державної мови в УРСР. Рух пропонує законодавчо забезпечити на практиці відновлення і утвердження української мови у сферах партійної, державної, громадської діяльності, науки і культури, виробництва і діловодства, середньої і вищої школи, дошкільних закладів».

    28 жовтня 1989 року. Верховна Рада УРСР ухвалила закон «Про мови в Українській РСР», надавши українській мові статус державної. Однак із прийняттям цього закону українофобія не припинилася. Вона набрала нових відтінків, спираючись на платформу ЦК КПРС «Національна політика партії в сучасних умовах», у якій ішлося про надання російській мові статусу загальнодержавної в Союзі РСР. Правове закріплення цього статусу зводило нанівець законне право нашого народу на свою мову й культуру, перетворювало Закон про державність української мови в офіційний папірець для прикриття подальшої політики російшення.

    14 листопада 1989 року. Затверджено «Український правопис» (п’яту редакцію правопису 1933 року), оприлюднено 1990 року. Попри повернення деяких правил правопису 1928 року (найпомітніше – повернення літери ґ), як зазначено в «Передмові», третє видання є органічним продовженням першого (1946 року) і другого (1960 року).

    24 квітня 1990 року. Верховна Рада СРСР ухвалила закон «О языках народов СССР», у четвертій статті якого записано, що «с учетом исторически сложившихся условий и в целях обеспечения общесоюзных задач русский язык признается на территории СССР офиальным языком СССР и используется как средство межнационального общения». У цьому Законі під позолоченою обгорткою словес про національну справедливість захована стара концепція однієї урядової мови для всього Союзу. Адже стаття 7 Закону у частині другій закріплює обов’язковість вивчення російської мови, а в частині четвертій припускає звільнення від вивчення мови республіки.

    24 травня 1990 року. Письменник Володимир Дрозд писав у «Літературній Україні», що «історична пам’ять тривожно нагадує нам і про Валуєвський циркуляр, і про березень чотирнадцятого року, коли «патріоти» (росіяни – В.Л.) на Хрещатику топталися по портретах Тараса Шевченка… Закон «Про мови народів СРСР» у нинішній його редакції не повинен набути чинності на території України. Концепція «офіційної мови» литиме воду на млин тих «інтернаціоналістів», які учора ще кидали в обличчя нам і нашим дітям: «Говорите со мной на человеческом языке».

    14 червня 1990 року. Із кожних чотирьох дітей українців у російськомовних дошкільних закладах виховується троє. Це – найголовніший доказ злочинності антиукраїнської діяльності комуністів-яничарів.


Змiст книжки