Оксана Горелик

 

МАЛЕНЬКА ВІЙНА З ВЕЛИКИМ "МІНІСТЕРСТВОМ ПРАВДИ"

 

 

В загальноукраїнському контексті Львів вважається просто таки островом свободи слова. Можливо, в іншому регіоні України ситуація, подібна ситуації з “Львівською Газетою”, і не набула би розголосу – розголосу не тільки українського, але й міжнародного. На захист “ЛГ” стала низка міжнародних організацій, буквально недавно – значна частина польського сейму. Можна говорити про демократичні традиції Львова, про знамениту львівську журналістську школу, про те, що “ЛГ” була останньою краплею, яка переповнила чашу мовчання. Але найголовнішим фактором, який сприяв гучному розголосу, була безкомпромісна позиція самої “Львівської Газети”. 

 

Що робить влада

Рецепти “обережного” (без організаційно-консультативних послуг “орлів”) тиску на пресу давно відомі: податкові перевірки, перевірки пожежників, санепідемстанцій, пошук різного роду порушень в іншому бізнесі засновників ЗМІ, якщо такий є. Чим ширша їхня діяльність – тим ширші можливості застосування “легального” тиску. В цьому аспекті випадок “Львівської газети” не є оригінальним.

2002 року директор Мистецького об'єднання “Дзига” Маркіян Іващишин та директор СП “Троттола” Ярослав Рущишин засновують щоденну газету. Обидва – студентські лідери Студентського братства наприкінці 80-х – на початку 90-х, обидва організатори та учасники студентського голодування на Майдані Незалежності. Обидва з того часу пішли з публічної політики і зайнялися бізнесом.

З  самого початку було зрозуміло, що нове видання, проект колишнього редактора газети “Поступ” Олега Ониська – “Львівська Газета”, не буде толерантним до чинної влади. І справа не тільки в постатях засновників, головного редактора та авторів “ЛГ”, не тільки в задумі зробити в Галичині видання, адекватне столичному “Дзеркалу тижня”, але й у високому, порівняно з іншими регіонами, рівні свободи слова у Львові. Як правило, “слухняні” газети львів'яни з власної волі не купують і не передплачують. Проте одна справа – сварити Кучму, Януковича і національно несвідому владу, та інша – місцевих чиновників, вказуючи на конкретні випадки порушення закону.

Протягом року “ЛГ” опублікувала низку матеріалів про зловживання львівських податківців та митників. “ЛГ” звинувачувала вищі посадові особи у корупції, причетності до незаконних операцій з поверненням ПДВ, тиск на підприємців, які мають причетність до блоку “Наша Україна”, висвітлювала брутальне перевищення повноважень податківцями, зокрема “маски-шоу” у приміщенні “Кредит Банку”, писала про те, що тодішній начальник міської ДПІ Мирослав Хом'як не повідомив своїм виборцям факт свого перебування під слідством (і тоді ж він балотувався у депутати Міської ради), про зрощення Львівської організації СДПУ(о) з податковою та використання фіскальних служб на користь партії – одним словом робила вигляд, що прийняте “по замовчуванню” регулювання відносин між пресою та владними інстанціями не для неї писане.

Розплата почалася вже під час першої планової перевірки “Газети” у 2003 році. В результаті  “ЛГ” обклали штрафом за те, що оплата телефону та інтернету проводилася як виробничі видатки: очевидно, інтернет і телефон для редакції газети розкіш, а не засоби виробництва... Паралельно “велася робота” з рекламодавцями – їх викликали у податкову поліцію (а не всі з них знали, що цей факт ще не означає відкриття справи) та просили розповісти, чому вони хочуть рекламуватися саме в “ЛГ”, з приватними розповсюджувачами – не важко здогадатися, як це відбилося на їхньому бажанні і надалі продавати “ЛГ” на вулицях. З липня 2003 року почали перевіряти одного із засновників – Мистецьке об'єднання “Дзига”. Свій десятирічний ювілей “Дзиґа” святкувала під пильним оком податківців: вони безвилазно сиділи в дзиґівських кав'ярнях та рахували, скільки горняток кави випивають відвідувачі, влаштовували вечірні “нальоти” на клуб “Лялька”. Майже ніхто не сумнівається у факті прослуховування телефонів, а до безкоштовного кортежу авт засновники навіть звикли.

Можливо, все це можна було би зупинити, якби “ЛГ” обіцяла виправитися і бути хорошою. Зрештою, нічого нового у використанні контролюючих органів у тиску на пресу немає. Натомість “Газета” знову порушила прийняті до того правила гри: майже щодня вона публікувала усі факти процедурних порушень ще під час планової перевірки, оприлюднювала погрози конфіскувати редакційні комп'ютери, і врешті сама виступила позивачем проти Сергія Медведчука, котрий публічно і ще до появи акту перевірки оголосив, що “ЛГ” “завжди була неприбутковою”. Але біда не в тому, що “ЛГ” програла суд, а в тому, наскільки мало людей вірило в можливість його виграти.

Вислів “четверта влада” вже щонайменше п'ять років, як став в Україні просто заяложеною метафорою. “Владність” самої ідеї преси як громадського контролера потрапила під сумнів ще наприкінці 2000 року та на початку 2001 року, коли “касетний скандал”, акція “Україна без Кучми”, протести громадського комітету “За Правду!” та нарешті події 9 березня 2001 року, таки висвітлювалися пресою, радіо і телебаченням. Навіть враховуючи цензурні обмеження у більшості мас-медіа, інформації було достатньо, аби громадськість зробила адекватні висновки про моральні та професійні якості обраного нею президента та його оточення. Але громадськість не обурилася. Навіть не здивувалася. Громадськість примудрилася вірити і пресі, і владі, збергіаючи при цьому воістину філософський спокій. Винятки вимірювалися сотнями тисяч. А цього – враховуючи застосування репресивних заходів та помилки вітчизняної опозиції – виявилося недостатньо. Але навіть не це робить “владність” “четвертої влади” примарнішою. Примарною стає також ідея “третьої влади” – судової. Події з “Львівською газетою” вкотре підставили під сумнів незалежність суддів від найсильнішої, виконавчої, гілки.

17 грудня минулого року Личаківський місцевий суд Львова виносить вирок, який є демонстративним нехтуванням Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, а саме 42-ої статті,  яка знімає з редакції та журналіста відповідальність за дослівне відтворення матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ з посиланням на нього. Суддя Анатолій Горецький зобов’язав ТзОВ “Львівська газета” спростувати інформацію, що була надрукована у польській газеті “Реч Посполита”. Польське видання стверджувало, що позивач, начальник Західної регіональної митниці Тарас Козак, у п’яному вигляді влаштував стрілянину з пістолета в одному з львівських барів. “ЛГ” інкримінували те, що переклад статті “Податками по опозиції” дослівним не був. І це попри те, що навіть запрошений адвокатами позивача експерт визнала, що переклад “ЛГ” не спотворив зміст статті “Речі Посполитої”. У цьому випадку вирок суду мав на меті не знищити видання. Він мав радше функцію “меседжу” всім, хто надумає наслідувати приклад “Газети”. 

Наступним об'єктом уваги стало спільне підприємство “Троттола”, яке з 1994 року  експортує верхній одяг у країни Західної Європи. Директору “Троттоли” Ярославу Рущишину було чим ризикувати, коли він пішов на конфлікт з податківцями: на фабриках працює більше 2,5 тисяч людей. До речі, кілька років тому Рущишин був відзначений тими таки податківцями як сумлінний платник. 16-ий інспектор виявив такі порушення у використанні торгової марки “Троттола” на рекламних матеріалах “Дзиги”, яких не помітили попередні п'ятнадцятеро. Проти засновників “ЛГ” відкрили кримінальну справу.  

Але коли стосунки Ярослава Рущишина та податковою до появи “ЛГ” не були конфліктними, то “Дзига” відчула пильну увагу державних інстанцій вже після того, як у грудні 2000 року в “Дзизі” відбулися установчі збори громадського комітету опору “За правду!”

Більшість тих, хто організовував в той час акції протесту були політиками та громадськими діячами. Маркіян же ризикував власним бізнесом, залишаючися при тому в тіні, далеко від телекамер. Втім, традиційно київоцентричний вітчизняний політикум, в тому числі і опозиційний, сприйняв це як щось належне – і ризик, і вкладання власних ресурсів, і, фактично, відповідальність за львівських студентів, які поїхали на з'їзд ГК “За Правду!” 9 березня 2001 року... Паралельно “Дзига” була продюсером на сьогодні вже легендарного радіопроекту “Ініціатива Niko FM”. Хоча власником частоти було чернівецьке Niko, увесь ефірний продукт, в тому числі політичні програми, робила “Дзига” – тоді працювали Кость Бондаренко, Тарас Батенко, Роман Чайка, Михайло Барбара. Радіо говорило про події в країні те, що раніше оприлюднювалося лише в поодиноких виданнях та інтернеті, не кажучи вже про появу в прямому ефірі Юлії Тимошенко та інших представників опозиції. 

Тоді добродії в штатському перевіряли, чи відбуваються в галереї на Вірменській “антиконституційні дії”, ведучі скаржилися на тиск і погрози по телефону, а напередодні Дня незалежності працівники “Львівобленерго” просто прийшли і відрубали на “Дзизі” світло, хоча вона не мала боргів (редакція радіо була розташована в офісі “Дзиги”). Податкові перевірки від літа 2001 року тягнулися місяцями, інспектори просиджували в офісі цілий день, не виходячи навіть на обід. Тих, хто нічого не знайшов, сварили на нарадах і заміняли на завзятіших. Тому на час відкриття кримінальної справи проти засновників “Львівської Газети” у 2003 році “Дзига” вже мала уявлення про те, наскільки широко можна застосовувати податкове законодавство стосовно тих, хто не погоджується мовчати, не вступає в єдино правильну на Львівщині партію і передплачує лише один примірник газети ДПА “Діловий діалог” на офіс.

 

Що може робити преса

Говорити вголос про тиск з боку фіскальних служб наважуються одиниці, і переважно вже тоді, коли “мирне врегулювання” суперечностей неможливе. Неможливим це стає дедалі частіше, і причин тому може бути декілька: непомірне зростання апетитів та запаморочення від всевладдя, загострення політичної ситуації напередодні виборів, зрештою виснаження регіону, ресурси якого спроможні витримати тільки обмежене число палаців у Солонці та приозерних ресторанів. Пік напруження припав на 30 грудня минулого року, коли обурилися навіть ті, хто перебував по інший бік барикади.

Цього дня, перебуваючи у відпустці, Маркіян Іващишин заїхав до офісу. За декілька хвилин за ним піднявся озброєний “десант”. Поки доблесні співробітники податкової поліції намагалися зорієнтуватися у приміщенні, супроводжуючи це грубою лайкою та погрозами розпочати стрілянину, Маркіян Іващишин встиг передзвонити адвокатові, народним депутатам та журналістам, після чого вийшов до податківців. Поки авто з Маркіяном доїхало до хмарочосу Львівської ДПА, туди вже прибули адвокати та преса. За годину про арешт Марека знали всі, хто так чи інакше пов'язаний з середовищем “Дзиги” – політики, журналісти, дипломати, за дві – цей факт з'явився в новинах.

В тому, що ця акція була спланована не сумнівається ніхто: народний депутат Тарас Стецьків 30 грудня вже був у Карпатах, а Тарас Чорновіл у Городку (Львівська область). Власне Чорновіл, який саме поставив авто на ремонт, зумів дістатися до Львова за якісь пів години, що очевидно не входило в плани податкової. Зрештою, потрапити в приміщення ДПА і народному депутату було не так просто, оскільки далеко не всі тамтешні прапорщики знайомі з чинним законодавством України та здатні усвідомити невсевладність цього відомства і себе персонально. 

Через три години Іващишина, так нічого і не інкрімінувавши, відпустили. Звернення на його підтримку протягом двох тижнів підписало більше 1600 осіб з України і закордону, серед яких авторитетні, відомі цілій країні, особи. Можливо, для них настав момент істини. Але він настав і для тих, хто не може або не хоче йти на протистояння: 12 січня закрився легендарний клуб “Лялька”. Причина закриття – директор Львівського обласного театру ляльок, в якому був розташований клуб, відмовився продовжити угоду з “Дзигою”. Незавдовго до того в театрі відбувалася перевірка, тому не важко здогадатися, якими аргументами переконували директора театру “по доброму” закрити “Ляльку”. Буквально за два тижні, внаслідок студентських акцій протесту, тиску громадськості, причому не тільки зі Львова, керівництво Львівського обласного театру ляльок погодилося продовжити угоду про оренду. “Ляльку” відкриють знову. І у випадку з арештом маркіяна Іващишина, і у випадку з “Лялькою”, преса зіграла вирішальну роль. А це означає, що вона здатна і на більше.

 

Чого не робить преса

Як банально це не звучало би, але пресі, львівській і столичній, бракує солідарності. Далеко не всі львівські медіа поводили себе в цьому конфлікті так, як це передбачали декларовані ними принципи та гіпотетичні очікування читацької аудиторії, не кажучи вже про товаришів по цеху. Аргументи тих, хто не захотів підтримати колег з “ЛГ”, логічні в усіх аспектах крім одного. Так, з точки зору вовчих законів ринку логічним є стояти осторонь, коли “мочать” конкурента. Так, з точки зору журналістської етики преса не має займати бік однієї зі сторін конфлікту. Але абсолютно не логічним є нехтування того, заговореного ще з минулого століття, з епохи тоталітаризму, факту, що репресивна машина сильна тоді, коли одних “мочать”, а інші мовчать. І одного прекрасного дня ці “інші” самі стають тими, кого “мочать”. Так працювала не тільки сталінська система, так працювала і працює досі тоталітарна система в Бєларусі – найближчий і найактуальніший приклад механізму згортання демократії в окремо взятій  пострадянській країні. Вільні бєларуські медіа тепер займаються двома видами діяльності: або функціонують “в екзилі”, переважно в Польщі, або як можуть чинять опір тиску з боку влади.

Преса не відділяє себе від “них”. Теза “всі вони однакові” свідчить не тільки про синдром пораженства та цинізм, але й про нездатність відокремити свою суспільну місію від сервілізму комусь з “них”, усвідомити власну самодостатність. Несвобода преси полягає не тільки в приховуванні злочинів пана A, вихвалянні пана B та оббріхуванні пана N, тобто викривленні фактів з життя вітчизняного суспільства. Несвобода полягає також і у спотвореній версії реальності, як такої. Хто може пригадати, коли вітчизняне телебачення донесло до свого глядача той факт, що німецькі чиновники не беруть хабарі, а якщо й беруть то це: а) стає відомо громадськості, насамперед через те, що хабарів не беруть правоохоронні органи, а мас-медіа мають велику вагу; б) стає для громадськості справжнім потрясінням; в) компрометує всю владу в країні? Коли вітчизняне телебачення повідомляло про діяльність профспілок, громадських організацій в Європі, їхнє відстоювання соціальних гарантій та громадських свобод? Коли вітчизняне телебачення подавало повну картину стосовно суті європейської демократії, розповідало про всі права, якими користуються громадяни не тільки ЄС, але й наших східноєвропейських сусідів-кандидатів до вступу? Важко заперечити той факт, що кількість негативу про “їхнє” життя різко збільшилося одночасно з появою різких заяв Заходу стосовно “демократичного вибору” України з одного боку, і подіями у Грузії з іншого. Зрештою, і компетентніші оглядачі стверджують, що сумнозвісні “темники” віднедавно охоплюють і міжнародну тематику (див.: Володимир Ар'єв “Тема важлива й актуальна” // Дзеркало тижня. – 2004. – 7-13 лютого). І це ще раз говорить про те, що мегазавдання не-вільної преси – очорнити картину світу настільки, аби тубільні негідники виглядали на цьому тлі як не білими, то принаймні сіренькими. Аби ні в кого не виникало сумнівів, що корупція, імітація інститутів демократії, репресивний апарат, брехливість і здирство чиновників, кричуща соціальна нерівність, неповага до людини, моральне банкрутство, панують у цілому світі, що різниця між Україною і яким-небудь ненависним з недавнього часу Люксембургом полягає лише в оздобі демократичного фасаду, що українська влада, хай і злодійкувата, хай і брехлива, хай і продажна, але ж рідна...

Навіть в умовах тиску, навіть за наявності системи “темників”, у преси завжди залишається можливість зберегти істину: бути на крок попереду авторів “темників”, бут на крок попереду суб'єктів тиску. Як наївно це б не звучало, її, вільної преси, доля прямо залежить від того, в якій системі координат вона себе розташує.