5 квітня 2012 року

 

виповнюється

130 років

 

від дня народження

 

відомого українського соціолога, історика, історіософа, публіциста,

політичного і громадського діяча, теоретика українського консерватизму

В’ячеслава Липинського

 (1882-1931)

 

«Без власної держави нема й не може бути нації української» (В. Липинський)

 

Народився на Волині у давній польській шляхетській родині.

Навчався у Житомирській, Луцькій і Київській гімназіях. У Києві, будучи учнем І-ої Київської гімназії, значний вплив на його інтелектуальний розвиток мав так званий «гурток Требінської», де панували проукраїнські настрої і переконання; брав участь і в діяльності гуртка «хлопоманів». Здобував вищу агрономічну освіту в Ягеллонському університеті (Краків), а потім у Женевському університеті вивчав соціологію. Започаткував державницьку школу української історії, що суттєво відрізнялася від народницької школи M. Грушевського. Під час І світової війни був через хворобу зарахований до резервних частин Дубна, Острога, Полтави. Брав активну участь у революційних подіях в Україні 1917-1918 рр. На початку визвольних змагань звинуватив українських соціал-демократів у браку державницької волі і взяв участь в організації Української демократичної хліборобської партії, для якої підготував програму (1917). За гетьманату П. Скоропадського був послом України в Австрії. Ініціював стоврення та очолював консервативно-монархічні політичні організації. Згодом, відійшовши від політичної діяльності, жив у Німеччині та Австрії й писав численні наукові та публіцистичні праці.

Автор праць: «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (1909),

«Україна на переломі. 1657-1659» (1920), «Листи до братів-хліборобів» (1919-1926), «Покликання «Варягів» чи організація хліборобів» (1925), «Релігія і церква в історії України» (1925) та ін.

 

У «Листах до братів-хліборобів» відзначав, «українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоби з різних її племен повстала Держава Українська». Основу нації, на його думку, становить народ, але йому не властиве самоправство. Долю нації визначає «провідна верства» – аристократія, еліта («Активна меншість, а не пасивна («українська») більшість держави і нації»). Така аристократія має бути створена для українців, у цьому полягає одне з головних завдань інтелігенції, як і в єднанні еліти з народом. Інтелігенція повинна чітко усвідомлювати й проголошувати діючі в суспільстві стихійні рухи і настрої. Без цього не може скластися нація як «культурно-національна цілість», якої ще в українців немає.

 

Із «Листів до братів хліборобів»:

 

«Зрадництво стало найбільш характерним явищем нашої історії...».

 

«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо».

 

«Нації творяться перемогами або нещастями,

психологічно спільними для всіх членів одного національного колективу».

 

Інформаційно-аналітичний і профорієнтаційний центр