2 лютого 2012 року

виповнилося

115 років

від дня народження видатного українського поета, критика, есеїста, культуролога, публіциста, одного з найбільших українців-інтелектуалів ХХ ст.

Євгена Маланюка

 (1897-1968)

 

Під час Визвольних змагань був ад’ютантом при командувачі Армії УНР.

У 1920-1949 рр. жив у Польщі, потім переїхав у США, неподалік від Нью-Йорка.

Засновник літературного гурту «Танк» (Ю. Липа, Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, О. Теліга, П.Зайцев, Ю.Косач та ін.), представник «празької школи» української поезії, учасник літературної організації МУР (Мистецький український рух),  почесний голова Об’єднання українських письменників «Слово» у Нью-Йорку (з 1958 р.).

 

Залишив велику творчу спадщину: автор поетичних книг «Стилет і стилос» (Подєбради, Чехословаччина, 1925), «Гербарій» (Гамбург, 1926), «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Влада» (Філадельфія, 1951), «П’ята симфонія» (Нью-Йорк, 1953), «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959), «Серпень» (Нью-Йорк, 1964), «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972) та ін., двотомної збірки наукових праць та есеїстики «Книги спостережень», в яких він постає глибоким дослідником-аналітиком, самобутнім мислителем. Наскрізна ідея творчості Є. Маланюка, яка реалізується у культурологічній прозі та поетичній історіософії, – утвердження державності України. Незаперечним є те, що автор «Земної мадонни» один із найбільших українських поетів ХХ ст. Один із наскрізних акордів його поезії – інвективні мотиви. Чимало зусиль для повернення його творчої спадщини в українську культуру доклали М.Нервлий, Т. Салига, М. Ільницький, Л. Куценко, М. Крупач.

 

      ДІВА-ОБИДА

 

Лежиш,  розпусто,  на  розпутті,     Чаплінському – ясир  кохання –                   Невже  ж  калюжою  Росії
Не  знати  –  мертва  чи  жива.      Це  ти,  безславна  і  лиха,                            Завмре  твоя  широчина?
Де  ж  ті  байки  про  пута  куті      В  Богдановій  ятрилась  рані                        ... А  над  степами  вітер  віє!
Та  інші  жалісні  слова?                 Вогнем  образи  і  гріха.                                А  в  небі  гуркотить  весна!

 

Хто  гвалтував  тебе?  Безсила,       Стрибати  в  гречку – тільки  й  щастя,      А  степ,  гарматами  пооран,

Безвладна,  п’яна  і  німа                  Щоб  в  корчах  зради  завмирать –           Тремтить  від  крові  і  кісток,
Неплодну  плоть,  убоге  тіло           Це  ти,  пусте,  неплодне  трясця,                Та  про  бої  віщує  ворон,
Давала  кожному  сама.                   Ти,  Пріська  гетьмана  Петра.                   Червлен  тримаючи  шматок.

Мізерія  чужих  історій                     Звідціль  черкаська  твоя  шатость              Повстань,  як  древлє! Панцир з  міді

Та  сльози  п’яних  кобзарів –          І  рабська  кров  твоя  звідціль,                    Замінить  лати  й  ганчірки, –
Всією  тучністю  просторів              І  діти,  мов  дурні  курчата,                         І  знов  дівоча  стать  Обиди

Повія  ханів  і  царів.                        І  сліз – пісні,  й  бандури – біль,                   Звитяжно  гляне  у  віки!..

 

Під  сонні  пестощі  султана             І  та  розслабленість  ледача
Впивала  царгородський  чар,           І  серця,  й  розуму,  і  рук, –

Це  ж  ти  –  попівна  Роксоляна,      Безсила  насолода  плачу

Байстрюча  матір  яничар!               Безсоромно-плебейських  мук...

 

Інформаційно-аналітичний і профорієнтаційний центр